Уже понад місяць українці перебувають у стані постійної готовності та очікування небезпеки. Тривала активація нервової системи веде до виснаження і втоми, зниження пильності. Якщо у перші дні під час звук сирени люди негайно шукали укриття, спускалися у сховища, то з часом все більше людей починає ігнорувати сигнал небезпеки, продовжуючи займатися звичними справами.
Ситуацію ускладнює ще й те, що психологічно мало хто був готовий до війни, а тим більше до тривалих обстрілів, облоги, тривалого перебування у сховищах.
Реакції збайдужіння до небезпеки виникають внаслідок звикання — сирени звучать десятки разів на день, проте обстрілів чи ракетних ударів на своїй території люди не чують, не бачать вибухів. Внаслідок втоми з’являється відчуття, що просто немає сил бігти у сховище, і виснаження захисних сил організму. Виникає апатія: «Станеться те, що має статися, від мене нічого не залежить». Ми спостерігаємо багато емоцій, страждань, але й випадки щасливого неочікуваного порятунку, тому й може видаватися, що не варто й пробувати докладати зусиль.
Зрідка можливі й інші прояви — переоцінка сил, власного досвіду, «безтурботність» — «зі мною нічого не трапиться», «я вмію поводитися у небезпеці». Так говорять люди, чия професія у мирному житті була пов’язана з небезпекою, забуваючи про те, що сьогодні маємо справу із небезпекою зовсім іншого рівня. А ще схильність «бути як всі» — «інші не ховаються, і я не буду».
Та наразі саме пильність та реагування на небезпеку потрібні для того, щоб вижити самому та допомогти вижити близьким. Не просто вижити, а зберегти сили, щоб працювати, бути корисним, бо після перемоги потрібно буде багато зусиль для відновлення того, що було зруйновано. Бути прикладом для оточення. У небезпеці діти та люди старшого віку часто губляться і не можуть швидко орієнтуватися.
