Собаче Євробачення

Для початку давайте проведемо невеличку самоперевірку. Спробуйте пригадати мелодію пісні, що представляла Україну на будь-якому з попередніх конкурсів Євробачення. Просите нереальних завдань не ставити? Тоді, може, хоча б слова згадаєте хоча б однієї пісні? Складно? Давайте тоді разом. У мене виходить згадати лише “гей-гей” із пісні, яку прокричала 2004 року Руслана Лижичко, та “гоп-гоп” із пісні, яку за кілька років по тому волав на Євробаченні наш Андрій Данилко, він же “Вєрка Сердючка”. Що цікаво, саме оці “гей-гей” та “гоп-гоп” виявилися у підсумку найбільш успішними у “спортивному” сенсі, тобто посіли найвищі місця з-поміж інших наших представників, які намагалися не вигукувати, а співати. У чому розгадка цього феномена? Як на мене, у повному ідіотизмі конкурсу Євробачення у його нинішньому вигляді. Колись давно, коли у цьому конкурсі брали участь не півсотні, а лише трохи більше десяти країн Європи, був хоч якийсь шанс почути на Євробаченні музику. А тепер? Як може нормальна людина, прослухавши уперше в житті два десятки пісень малозрозумілою або зовсім незрозумілою мовою, визначити, яка з них краща? Ніяк не може. Тому що аби одразу запасти в душу і запам’ятатися людям із першого разу, мелодія пісні має бути геніальною, або хоча б видатною. І вірші для тексту теж не завадять. Геніальні ж пісні, або хоча б видатні, тобто ті, що не забуваються одразу після того, як їх перестають крутити по радіо-телебаченню, останнім часом не з’являються у принципі. Згадайте того корейця з псячим прізвищем, що виконав найпопулярнішу пісню минулого року. Згадали? А мелодію? Отож. Ті ж самі “гей-гей” та “гоп-гоп”, лише корейською. Це означає, що текст сучасній пісні взагалі-то не дуже потрібен. Справді, навіщо морочитися з текстом і мелодією, якщо вже завтра слід поспішати “скачати” нові і нові “хіти”, аби післязавтра їх забути, бо треба “качати” нові? У що за таких умов перетворюється пісенний конкурс? Правильно — у футбол, де слід уболівати за наших і підтримувати наших лише за те, що вони наші. Щоб потім порадіти перемозі, помахати прапорами і… одразу ж про цей конкурс забути. Бо завтра будуть нові і нові шоу, нестачі в яких нині аж ніяк не відчувається. А Євробачення, перетворене з музичного конкурсу невідомо на що, буде хіба що і надалі розширювати свій формат. Дитяче Євробачення вже існує, і ми у ньому вже перемагаємо. На черзі собаче Євробачення, котяче Євробачення, коняче Євробачення, мишаче Євробачення, щуряче Євробачення, на яких можна буде скільки завгодно “уболівати за своїх”. Тому ви як собі хочете, а я замість того конкурсу краще музику послухаю. А за наших буду уболівати по-старому, тобто на футболі.