Станіслав Лозовський: «Мені подобаються несподіванки на сцені»

2121 0

Декілька місяців тому після прем’єри чергової вистави один з театральних знавців припустив, що майбутнє рівенського театру буде пов’язане з ім’ям молодого актора Станіслава Лозовського. Це у багатьох викликало іронічну посмішку — занадто молодий, та й драматичний театр — це не ляльковий. Місяць тому, після прем’єри «Суперників», де Лозовський-молодший грає одну з головних ролей — німецького офіцера Ераста, іронічні посмішки перейшли у поблажливе: «Та-а-ак, талант у хлопця є».

— Коли готувався до цієї ролі, тривалий час багато чого не виходило, я себе навіть готував до провалу. Важко було тому, що цей персонаж зовсім на мене не схожий. Доводилося шукати в собі певні якості, які можна було перенести на німця. Коли я знайшов щось спільне — працювати стало легше. Взагалі, мені дуже допомагали батьки. Коли я казав вдома, що нічого не виходить, батько (актор Анатолій Лозовський — А.М.) заспокоював: бажання все кинути виникає у всіх, головне, переступити через сумніви — потрібний етап у роботі актора. — Багатьох глядачів відверто дивував твій персонаж — вихований інтелігентний офіцер німецької армії... — Нам протягом багатьох років нав’язували стереотип винятково жорстоких і тупих німців. Насправді ж і їхні, й наші солдати — це звичайні люди, які могли знати напам’ять Пушкіна та Лермонтова. — Глядачі, які бачили виставу декілька разів, казали, що кожного разу твій герой в розмові з білоруською селянкою та її донькою стає все нахабнішим. — У принципі, це те, що режисер задумував з самого початку. Потім вдалося звільнитися від початкового «зажиму». Врешті, мені, навпаки, потрібно стримувати цю зухвалість, оскільки мій німець — хоч і інтелігентний, але окупант. — Роль Ераста — це твій дебют у драматичній ролі. Не важко було після лялькового театру готуватися саме до такої вистави? — В драмі я справді зіграв вперше, хоча в нашому театрі я з самого дитинства. Тоді батько брав мене на ролі в дитячих виставах, у масовці. Після вступу на режисуру в наш Інститут культури я залишив драматичний та пішов у ляльковий театр. З вересня повернувся. Першою виставою нового етапу стала «Оперета». Працювати вперше з драмою було цікаво. Спочатку трохи лякала «народність» партнерів — мало того, що серйозно граю вперше, так ще й поруч народна артистка Ніна Ніколаєва. Згодом думаєш: але тут є ще молодша людина — моя партнерка Юля Крет. Тому хвилювання забувається й робота триває. — У тебе з Юлією акторські дебюти, а у Петріва — прем’єра як режисера. Які враження від такої співпраці? — З ним працювалося цікаво, але й складно. Він, як актор, жодної секунди не міг всидіти в залі, а, намагаючись зробити все краще, вибігав на сцену показувати: «треба зробити так і так». Трохи це заважало — він відчуває одне, а я — інше. Тому часто доводилося ігнорувати, що сказав режисер, і грати по-своєму. Через дві репетиції Петрів забував, чого вчив, вже наприкінці його, певне, вже задовольняла моя гра. — Які були враження від останньої вистави, коли посеред дії на сцену вийшов чоловік та подарував акторам проліски? — Враження просто чудові. Такі моменти запам’ятовуються надовго, оскільки приносять актору задоволення. Якщо говорити про виставу, то це, звісно, погано — сцена зірвана. Проте я люблю всілякі несподіванки на сцені. Коли в епізоді з пролісками в залі лунав загальний сміх, я теж почав відкрито сміятися, а потім впівголоса сказав Ніколаєвій: «Що, Ніно Єгорівно, партизанів ховаєте в залі?». Сподобалось. Вирішив повторити вже голосно й для цього дідуся. — Ти мав багато різних занять, але обрав театр. Надовго? — Мабуть, назавжди. Я хочу пов’язати своє майбутнє зі сценою. Мені подобається зараз працювати у ляльковому, де неповторний дружний колектив, саме там навчився багато чого, що доведеться робити в драматичному. Мені подобається пробувати робити щось нове, шукати нові шляхи реалізації себе. Свого часу грав на барабанах в «Ot Vinta» — закінчив музичну школу, щоправда, по класу фортепіано. Одного разу, займаючись у підвалі Палацу дітей та молоді, почув, як на сцені репетирував «Лайт». Поговорив із Наталією Сторожук. Декілька років танцював в її колективі, за що дуже вдячний. Щодо театру, то я з дитинства хотів бути актором. Потім це бажання пригасло, але на факультет театральної режисури таки вступив — просто там іспити були іще тоді, коли в школі тривали випускні екзамени. Хотілося прийти на останній іспит вже студентом. А куди я ще міг піти? Все життя прожив у театрі.

Коментарі

Залиште вiдповiдь

Читайте також