Суєта навколо Гавроша

1808 0

«Тьотю, подай на хлібчик!» — тихенько ткнула мене рукою дівчинка років десяти. Обличчя замурзане, під носом — слід від клею «Момент», а очі зовсім не дитячі… Я потягнулася за гаманцем. Хоча за це вже багато разів чула докори від «дитячих» працівників. «Не подавайте їм на клей! — агітують інспектори у справах неповнолітніх на столичних вокзалах. — Біда, що наші люди добрі, от і жебраків так багато. Як тільки в дітей не стане грошей, відразу побіжать назад — до будинків і притулків». Чи правильна ця гіпотеза? Скласти типовий портрет маленького волоцюги взялися соціологи в Українському інституті проблем сім’ї та молоді. Днями вони представили результати свого дослідження журналістам.

10% бомжат — з благополучних сімей Для нас маленькі бродяжки майже всі на одне лице. З однаковими історіями про «померлих» або «смертельно хворих батьків». Вони поширюють навколо себе нестерпний запах (якщо й миються, то влітку в морі або річці), роками ходять у невипраному одязі. Це неписьменні телепні, ледарі, які не бажають жити ані вдома, ані в притулку. Тим часом у кожного з цих глибоко нещасних (тому озлоблених і некерованих) дітей — своя доля і трагедія, які вони старанно і невміло приховують під щитом награної бравади і удаваної зовнішньої дорослості й самостійності. Їх «безпритульні» думки пов’язані тільки з одним — виживанням у екстремальних умовах вулиці: де дістати їжу і гроші, влаштуватися на нічліг. Відповідно до дослідження, 56% малолітніх волоцюг мають постійне житло, але навідуються до батьків тільки коли «припече». Тим, кому подітися справді нікуди, спати доводиться скрізь — під платформами електричок, у підвалах і на дахах будинків, у халупах, призначених під знесення і навіть — у громадських туалетах. Щоб хоч якось втамувати почуття голоду, половина опитаних викурюють у день півпачки або пачку сигарет. Всі діти-волоцюги «знайомі» зі слабкоалкогольними напоями (40% вживають їх систематично). На запитання: «Коли почали вживати спиртне?» більшість дітей відповідали, що не пам’ятають. 62% «дітей вулиць» токсикоманять. Звідси і погіршення стану здоров’я. Відповідно до опитування, 90% дітей хворіли, половина з них — ніколи не зверталися до лікаря. І ось що цікаво: незважаючи на життєві страждання, чималий відсоток маленьких бродяг нічого поганого про свою сім’ю пригадати не змогли. 10% втікачів, за статистикою, жили в цілком благополучних сім’ях. І все-таки втекли з дому. Чому? В багатьох випадках, як не дивно, установка на волоцюгу сформувалася в дітей під впливом прикладу батьків. Багато хлопців розповідали, що в їхній сім’ї втеча з дому була типовою поведінкою у конфліктній ситуації. Коли між старшими виникали тертя, хтось з них, найчастіше батько, просто грюкав дверима і повертався додому через кілька днів. Втеча сприймалася дітьми як дієвий засіб подолання життєвих негараздів. Як не дивно, підштовхувала до втечі дітей і ситуація в школі. Понад 10% дівчаток і майже стільки ж хлопчиків назвали шкільні невдачі головною причиною втечі з сім’ї — адже шкільні біди провокували постійні конфлікти з батьками. 49% опитаних признавалися, що перед тим, як стати волоцюгами, були злісними прогульниками, але в школі не здійснювали ніяких спроб повернути їх з вулиці.

Хто такий Ленін? Цар! Дослідники звернули увагу, що половина маленьких бродяг пояснюють свою втечу бажанням полегшити матеріальне становище сім’ї: тікаючи, вони сподіваються, що зможуть заробити багато грошей. Більшість хлопців з глибинки уявляли собі столичне життя в казковому дусі: «молочні ріки з кисельними берегами». Вони йдуть із сім’ї «героями», впевненими, що не пропадуть. А місяців через три, побиті в прямому і переносному значенні, впадають у відчай і вже не вірять у те, що можна щось виправити. Тим часом кожну бездомну дитину поспішає «взяти під крильце» який-небудь дядько, а то й декілька. За словами керівника Центру теорії і методики соціальної роботи Українського інституту проблем сім’ї та молоді Надії Комарової, всі малолітні волоцюги знаходяться на вулиці під прикриттям дорослих. Нерідко «покровителі» примушують дітей займатися проституцією. Одна така «мамка» обурювалася в міліції, мовляв, її дівчатка не живуть на вокзалі, а в однокімнатній квартирі (всі 15(!) осіб), одягаються «пристойно, а не в дрантя». Які до неї можуть бути претензії? Проте дама промовчала про те, що більшість із таких малолітніх «метеликів» дуже скоро «сходять з дистанції» через венеричні хвороби і систематичні побої клієнтів. Але просто так від «благодійниці» піти непросто. За правилами, замість себе потрібно привести нових дітей. «Ми одного разу з подругою привезли «мамці» зовсім маленьку дівчинку, не сказавши їй, куди ведемо, — розповідала міліціонерам 15-річна повія-ветеран. — Вона потім так плакала…» Навіть ті хлопці, які намагаються не порушувати закон, змушені проходити курс організованої злочинності, тому що частину заробленого вони зобов’язані віддавати сильнішим «бригадирам», на практиці засвоюючи такі поняття, як «общак», підпорядкування «авторитету», «данина». Є загальна біда у всіх малолітніх бомжів — безграмотність. Хлопці можуть без запинки протараторити все те, про що запитують у будь-якому відділенні РОВД — прізвища й імена батьків, домашню адресу, номер школи, де навчається (точніше — значиться). При цьому багато з них і ручки в руках не тримали. Заповнюючи анкети в міліції, діти підглядають один до одного, забуваючи, як пишуться деякі букви. Багато з них серйозно відстають у розвитку від однолітків. На запитання: «Хто такий Ленін?» хлопчики, порадившись, відповіли, що цар. Деякі довго думали, як звуть президента країни. За виховання своїх чад батьки беруться неохоче. Інколи про пропажу дитини повідомляють у міліцію через декілька тижнів після її зникнення. Вже анекдотом на столичному залізничному вокзалі стала історія, як один із втікачів неждано зустрів свою маму, яка приїхала з провінції. Мати прибула в столицю у своїх справах, і уявіть її подив, коли на пероні вона випадково «спіткнулася» об 9-річного сина, який не давав про себе знати вже декілька тижнів. Сім’я возз’єдналася. На деякий час. «Він що, заважає вам на вокзалі?» — відповіла на телефонний дзвінок з відділення міліції ще одна турботлива мамаша. Інша «розбуджена совістю» жінка приїхала за дитиною в такому стані сп’яніння, що міліціонери просто побоялися віддати сина. Але хлопчик заступився за маму і їх відпустили. Вранці хлопець вдома поснідав і знову зник у невідомому напрямку.

Немає виходу? «Діти — квіти життя», «Діти — наше майбутнє» — знайомі всім дорослим гасла. Дивлячись на те, що відбувається з десятками тисяч дітей зараз, можна додати інше гасло — «Діти — наш біль». А що стосується теорії «не подавайте дітям, і на вулиці не буде жебраків», то вона явно потребує доопрацювання. Звичайно, халявні гроші ще нікому щастя не приносили. Соціальні працівники, які працюють з «дітьми вулиці», говорять, що найчастіше тих, кому справді потрібна допомога, доводилося не раз вмовляти, мало не насильно змушувати поїсти. А інші — нахабніші — починають ставити умови: «Принесіть мені кросівки 38 розміру до метро «Лівобережна» о шостій годині вечора». Спеціалісти стверджують, що головне не в тому, щоб відловити малолітніх бомжів і змусити їх повернутися додому або в притулок. А щоб було за чим повертатися. Щоб була сім’я, тому саме їй потрібна підтримка від держави. До речі, такий досвід уже є в Київській області. У Вишгороді й Броварах під опіку взяли 155 неблагополучних сімей, у яких виховуються 293 дитини. З тих пір пройшло декілька років, і тільки до 11 сімей можна застосувати термін «неблагополучна».


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Коментарі (всі коментарі проходять модерацію)

Залиште вiдповiдь

Читайте також