24-річного Олександра Зламана з багатодітної родини з села Радянське Млинівського району мобілізували до армії ще навесні. Відтоді рідні чули про його життя хіба з уривків телефонних розмов у перервах між боями та довгим очікуванням в окопах на сході, коли юнак міг додзвонитися додому. Минулого тижня він вперше за кілька місяців переступив батьківський поріг — контужений, але живий. Травму Олександр отримав під час антитерористичної операції біля міста Лисичанськ на Луганщині, коли супротивник обстрілював територію "Градами". Після лікування на Одещині йому надали десятиденну відпустку додому. Однак сім'я переживає, що його можуть знову повернути у воєнне пекло.
— Сашка війна дуже змінила, — зітхає батько п.Степан. — Раніше він був веселим і товариським, а після повернення став дуже замкнутим. Часто сидить у хаті мовчки, думає про щось своє. Мабуть, так сталося через ті жахливі речі, які йому довелося побачити і пережити на сході. Нам навіть не говорили, де саме він служить — знаю тільки, що бійців постійно перекидали з місця на місце. А мені так хочеться, щоб Сашко знову став самим собою і усміхався...
Степан Зламан
Чоловік сидить на своїй старій підводі з дровами — їздив допомагати знайомій у сусіднє село. Чоловік овдовів чотири роки тому, відтоді мешкає у старій хатині разом з чотирма молодшими синами. Старший син Володимир та чотири доньки уже одружені. Життя Зламанів легким не назвеш, однак вони дають собі раду — тримають коня, теличку та кілька курок. Іншої роботи у селі годі шукати. Навесні чоловіки зробили прибудову до хати і хотіли влаштувати там кімнату та ванну, однак Олександра несподівано забрали до армії.
— Радянське — невелике село, тут мешкає понад 500 душ. Бої на сході лякають усіх: кожен переживає за свого сина, чоловіка чи зятя, — каже сусідка Людмила, яка саме вийшла на двір. — Одразу після Великодня із села мобілізували двох — Сашка та Василя з іншої вулиці. А Сашко ж тоді кілька місяців, як вернувся додому після строкової служби в армії. Ніхто навіть не очікував, що йому повістку принесуть. Цю родину ми все життя знаємо: хлопці працьовиті, але без господині їм тепер важко доводиться.
На подвір'ї Зламанів — лише один з наймолодших синів — 15-річний Степан, розповідає про брата Олександра, який з самого ранку поїхав до Рівного у військовий шпиталь:
— Брат насправді дуже добрий і хоробрий. Він і не думав тікати, коли отримав повістку. Проводів не робили, Сашко просто зібрав свої речі, узяв зубну щітку та мобільний телефон — оце і все. Відтоді ми небагато про нього чули. Батько дуже не хотів його пускати знову до армії, мало не плакав.
— Я і зараз плачу, бо люблю свого сина. Ще вдячний, що він взагалі вернувся додому, хоч і контужений, — додає п.Степан. — Сашко не казав нам, коли приїде, а вирішив зробити сюрприз — минулого понеділка по обіді зайшов у хату і привітався. Ми кинулися його обнімати, бо від новин зі сходу у будь-якої людини серце може зупинитися.
Родичка Наталя Зламан напередодні ходила із Олександром до місцевої церкви, то, каже, на службі в церкві всі люди плакали, що побачили Сашка живим.
Олександр Зламан
— А я позавчора бачила заплакану сусідку, яка мешкає через хату від нас. Виявилося, що її сину Михайлу також повістку принесли. Це вже другий хлопець з нашої вулиці мусить іти на фронт, — каже Людмила. — Кого такі звістки втішать?
Нещодавно до бід родини Зламанів додалася ще одна — посеред дня загорілася хата старшого одруженого сина Володимира у сусідньому селі Острожець. Чоловіка не було вдома, бо поїхав по гриби. На щастя, його дружина Катерина вчасно помітила вогонь і встигла винести надвір двох малих дітей. Зламани викликали пожежників, однак будинок все одно сильно постраждав. Молода сім'я змушена терміново ремонтувати обгорілу хату, щоб було де жити.
— Нам би ще газ до хати провести, — журиться п.Степан. — Я спеціально тримав 5 тисяч гривень на те, щоб прокласти трубу. Але довелося віддати всі ці гроші на операцію меншому сину Віталію, йому всього 12 років. Недарма кажуть, що біда не приходить одна... А що буде з нашим Сашком, чи дозволять йому зостатися з нами, чи знову потягнуть на війну? Найбільше боюся, що окрім Саші, мобілізують ще й інших синів — 28-річного Володю та 18-річного Павла. Володі дали відстрочку тільки через пожежу, бо погоріли всі речі. А Паша ще навчається у коледжі в Демидівці на тракториста, малий Степан теж туди вступив. Навіть не хочеться думати про найгірше. Мрію лише, щоб конфлікт у країні швидше закінчився і всі звідти повернулися живими, щоб усі сини вивчилися, знайшли хорошу роботу та поодружувалися.
З Олександром вдалося зустрітися біля воріт військового шпиталю у Рівному. Після медичного огляду його планують залишити там ще на кілька днів. Що із ним буде далі — хлопець і сам не знає. Про будні на війні воліє не згадувати. Спочатку воював без бронежилета, лише у старій формі. Дізнавшись про це, волонтери із Рівного зібрали йому посилку із берцями, карематом, рюкзаком та бронежилетом. Однак нова амуніція юнаку не знадобилася, бо після контузії Олександра Зламана відкликали із зони АТО та відправили на лікування. Усі речі солдат передав своїм бойовим товаришам.
— Навіть не віриться, що тут зовсім інше життя — нормальне, мирне. Там стріляють, люди гинуть, а тут дискотеки крутять. До цього ще важко звикнути, — розповідає Олександр Зламан. — Якби була можливість, поїхав би на схід знову, бо країні потрібен мир, щоб більше ніхто не гинув.
