Минулого четверга на сесії міськради Рівного несподівано з’явився депутат Тарас Обоїста — вперше за останніх півтора року. Адже він ще з перших днів повномасштабного вторгнення пішов захищати країну. Однак на засідання Обоїста вдягнув не «піксель», а сорочку з гавайськими мотивами. І перед тим, як його колеги взялися голосувати за понад півтисячі земельних питань, попросив слова з трибуни. Найперше він подякував усім за допомогу армії, за те, що жертвували гроші, плели маскувальні сітки, пересилали воїнам рації, генератори, ящики «снікерсів» та інше. А потім дорікнув за «схематози», емоційно розповівши про інший бік служби: суїциди військовослужбовців, розбиті сім’ї та те, що думають бійці про владу і сумнівне витрачання коштів з бюджету.
Тарас Обоїста, депутат міської ради:
— Я дякую кожному українцю, який знаходиться тут, і тому, який знаходиться за кордоном. Дякую кожному, хто воює, працює, волонтерить, донатить, знаходить сили, нерви — це дуже важко. На жаль, ворог знає і працює на наше виснаження. Вишиванка на грудях не робить з людини патріота, військовий однострій не робить з людини бійця і воїна, і моя гавайська сорочка не робить з мене відпочиваючого.
Знаєте, з чим я стикаюся в армії, коли хлопці дізнаються, що я депутат? Це репліки в діапазоні від, вибачте зараз, від «пі***» до «всіх треба стріляти» і стріляти тих, хто приходить до них на похорон... Звідки у них така реакція? Ну, а як вони повинні реагувати на несправедливість, з якою стикаються? Коли вони знають, що вони потрібні лише своїм сім’ям, більше їх ніхто не чекає і ніхто не підставить руку. А коли їх ніхто не чекає і коли їм немає куди повернутися..
У мене в рюкзаку завжди є одна папочка — вона лежить переді мною: «методичні рекомендації по роботі з військовослужбовцями суїцидальної поведінки». За останніх три місяці на моїй території було три завершених суїциди і декілька спроб… Про це вам ніхто не скаже ніде.. І основне — їм немає куди вертатися, якщо у них немає сім’ї. Сім’ї розпадаються, ви це знаєте. Відстані, нерви, психічний стан. Це прописна істина і вибачте, що я вам її повторюю. Вони живуть перемогою. Вони, як і ви всі, мріють про неї, вони наближають її, але вони не бачать свого майбутнього, на жаль.
Вони — це всі ми. Ми перестаємо бути потрібними, як тільки лунає «пливе кача» і з’являються свічечки у фейсбуці. Як би ми не хотіли, збільшенням списку почесних громадян ми цього не вирішимо. Ми хочемо, щоб тут жили наші сім’ї, ми хочемо, щоб наша країна процвітала після перемоги. Я зараз повторю одного великого політика, думаю, ви знаєте: у мене є мрія. У мене є мрія мого міста. Мрія, де немає «схематозів» з продажу комунальної власності за копійки любим друзям, де немає віджимання землі у громади за мутними схемами із створенням фірм-одноденок. Де не ховають у дороги мільйони гривень в угоду одному забудовнику, який вирішив провести комунікації за рахунок міста. Де за закупку неїстівних жирів не йде покарання одного цапа-відбувайла, а всієї схеми людей.
У мене є мрія. І «котики», «тигрики», солдати, офіцери вони її не зроблять, коли повернуться. Вони прийдуть з розірваними душами, які їм потрібно буде склеїти, склеїти себе докупи. Це не їхня робота — тримати тил, їхня робота — навчитися жити заново. Бо якщо їм не буде куди повернутися...
«Шановні» жителі міста, які будують свої будинки, облаштовують їх на крові й «схематозах», майте на увазі — ви можете прикормити якусь частину бійців, даруючи їм один дрон з крадених мільйонів або недоплачених податків. Прийдуть бійці, які знають одне — вони вміють зачищати території й не дай Боже, щоб вони прийшли захищати якесь «щасливе гетто» або будинки, де ви будете ховатися. Тому в мене велике прохання: навчіться жити і працювати заради свого міста.
Олена РАКС.
