Богдан із села Бичаль на Рівненщині — один із тих воїнів, про яких рідко говорять гучними словами. Без показовості. Людина, яка пройшла піхоту й артилерію, обстріли, втрати, втому й страх, але зберегла головне — відповідальність за своїх людей.
Його історія — це історія українського солдата, який тримає фронт не заради нагород чи слави, а заради побратимів, родини та країни, яка чекає на перемогу.
Мирне життя: десятеро братів і будівництво
До повномасштабного вторгнення життя Богдана було зовсім іншим.
«Рівненщина, село Бичаль, велика родина — десятеро братів і дві сестри. Робота, будівництво, служба у прикордонних військах, звичайне життя», — згадує воїн.
Війна застала його на будівництві. «Разом із братами домуровував фронтони будинку. А вже 25-го був у військкоматі. Наступного дня — у частині», — розповідає Богдан.
Перші кроки на війні: піхота та Торецьк
Відразу потрапив у піхоту — гранатометником у 59-й батальйон. Білоруський кордон, потім Торецьк — напрямок між Горлівкою та Бахмутом. Саме там він уперше по-справжньому відчув війну.
«Коли ми зайшли на позицію, дивимось — а бліндаж: плівка, трохи землі й колоди. Потім почався обстріл… і посадка просто загорілась. Тоді зрозуміли: тут або риєш нору під землею, або тебе не стане. Ми копали все під землею — укриття, проходи, навіть туалет», — пригадує Богдан.
Один із перших обстрілів закарбувався у пам’яті найбільше:
«Був мінометний обстріл. Я саме повертався у бліндаж, дивлюсь — ліс завалений, а до бліндажа метрів двадцять. Біжу, перечіпляюсь, падаю… і прямо за спиною розривається 120-й. Мене побратими за бронежилет затягнули у бліндаж. Хлопці вже штани з мене зривають — думали, все. А в мене тільки подряпина на задниці», — сміється він.
Зима в Торецьку: шкарпетки на чоботи та багнюка
У Торецьку було важко не лише через обстріли. Узимку хлопці переходили дамбу по льоду в гумових чоботах, на які надягали шкарпетки, щоб не ковзати. Потім — вода по коліна, постійні скиди з дронів і години в багнюці під пончо.
Перехід в артилерію: «Коли прикриваєш хлопців — це зовсім інше»
Після Торецька, коли батальйон вивели на відновлення, «Кавун» прийняв рішення перейти в артилерію.
«Я бачив, як працює наша арта. І знав: попереду наша піхота, їм треба допомогти. А в тебе — калібр. Коли ти стріляєш і знаєш, що це прикриває хлопців — це зовсім інше», — пояснює він.
Так Богдан став командиром гармати артилерійської батареї 104-ї бригади.
Робота артилериста: математика й сила
Робота артилериста — це не лише постріл. Це вибір позиції, маскування, копання укриття, координація розрахунку, точність і секунди часу.
«Снаряд важить більше 40 кілограмів. Ящик — 76. Тут потрібні здорові хлопці. І голова — якщо з математикою не дружиш, в артилерії буде тяжко», — ділиться він.
Перший постріл із гармати Богдан пам’ятає до сьогодні:
«Стояли на стику Запорізької й Донецької областей. Перший постріл у житті — і прямо в ціль. Там чи склад БК був, чи ще щось. Всі кричать, задоволені. Коли попадаєш — це адреналін. Хочеться працювати».
Полювання на ворога
Богдан каже: «Артилерія — це ще й постійне полювання. Хто швидший — той живий».
Він не називає себе героєм. Каже, що просто робить те, що мусить. Але саме на таких людях сьогодні й тримається фронт.
