Музики, які грають у ресторанах та на весіллях, отримали в певних колах досить презирливу назву — лабухи. Дехто навіть не вважає їх справжніми музикантами, мовляв, якщо мистецтво і може продаватись, то не в такий примітивний спосіб. У цьому твердженні, звичайно, є певний сенс, але й серед лабухів трапляються люди, віддані своїй справі, віддані музиці. З запитаннями стосовно тонкощів професії ресторанного музиканта ми звернулися до вокаліста групи «Країна У» Володимира Кардаша.
— Володимире, для початку декілька слів про себе і про ті події, які привели тебе на ресторанну сцену. — Виріс я в музичній родині. Мій батько ще й досі непогано співає, крім того, він ще й майстер розмовного жанру. Отже, схильність до музики закладена в мені генетично, і співати я почав ще в дитинстві. Займався в Палаці піонерів, а згодом почав виступати на танцмайданчику та інших дискотеках міста Сарни. Це було в середині 70-х, і хоча тоді ми були ще пацанами, але деколи замахувалися на зовсім недитячі твори, такі, наприклад, як композиція «Time» Pink Floyd, яку ми виконали на випускному вечорі в ПТУ. У 1982 році, вступивши до водного інституту, я переїхав у Рівне, і відтоді розпочалася моя кар’єра естрадно-ресторанного музиканта. Спочатку інститутський ВІА «Ритм» під керівництвом Віталія Гершевського, а згодом ансамбль «Сюрприз», який належав парку культури та відпочинку імені Шевченка і з яким я об’їздив майже всі підприємства Рівного із святковими концертами. Тоді в Рівному ще існувало об’єднання музичних ансамблів, і коли ми попросили в них роботу, вони для проби виділили нам заклад під назвою «Шведський стіл» (нині — ресторан «Левада»). Це була моя перша ресторанна точка, в яку ми сіли для заробітку грошей. Потім довгий час був ресторан «Спорт», де я багато чому навчився, працюючи разом з такими асами, як Володя Макар, Володя Бєлік, Гриша Абілевич, а «перлиною» колективу був саксофоніст Євген Самусенко. Ну і нарешті — ресторан «Фараон», де я працюю й досі. — Як ти ставишся до презирливого значення слова «лабух»? Чи можна ним називати всіх музикантів, які працюють у ресторанах? — Звичайно, лабухами можна називати всіх музикантів, які грають у ресторанах, на весіллях, взагалі, на непрофесійній сцені. Але елемент презирства в цьому слові виникає, якщо людина «халтурить», тобто непрофесійно ставиться до своєї справи. Як приклад справжнього професіоналізму я можу згадати Світлану Грязнову, яка довгий час співала в ресторані «Спорт». Коли вона виконувала, наприклад, романс «Гори, гори, моя звезда», всі присутні вмить забували про свої біфштекси, і сивоволосі добродії не соромилися сліз. А після виконання — секундна тиша, а потім шквал оплесків. Вдячні слухачі готові були носити Світлану на руках та купати в шампанському. — Тобто і в ресторані можливе справжнє мистецтво? — Якби було інакше, я так довго там би не працював. Якщо люди невимогливі до себе і в колективі немає потреби до внутрішнього вдосконалення, тоді цей колектив і вироджується в лабухів у найгіршому значенні цього слова. Такі люди тупо виконують заяложені кабацькі номери, при цьому постійно допускаючи одні й ті самі помилки. — Але ж музикант у ресторані при всьому бажанні до творчого вдосконалення підпадає під вплив публіки, яка, м’яко кажучи, не дуже вишукана. — Хто платить, той замовляє музику, — це так. Але, з іншого боку, багато залежить від самого музиканта. Багатьом людям саме життя ставить тест на холуйство, тобто пропонує стати холуями. І від рівня свідомості людини залежить її вибір. Як це не пафосно звучить, але публіку потрібно виховувати. Виконуючи твори, які тобі самому подобаються, щиро, від душі, професійно, ти формуєш біля себе коло слухачів, людей близьких до тебе культурно та духовно. — Отже, крім заробітку, робота повинна приносити ще й моральне задоволення? — Безперечно. І як це не парадоксально, але чим менше ми думаємо про гроші, тим природніше вони у нас з’являються. До того ж не треба забувати, що великі гроші передбачають великі проблеми. — До речі, про великі гроші. Колись я читав, що відомий російський співак і композитор Юрій Антонов за виконання його пісень у ресторанах отримував дуже великі дивіденди. Чи є щось подібне зараз? — У всьому цивілізованому світі існує налагоджена система відрахування та виплати, так би мовити, авторських коштів. Ще за часів покійного Союзу, як я вже казав, існувало об’єднання музичних ансамблів, яким затверджувався репертуар, і з кожної пісні авторам відраховувалась певна копійка. Виконав пісню — дві копійки відрахуй: а в масштабах Союзу скільки це виходило? Непогана сума. Але зараз в Україні нічого подібного не існує: захист авторських прав тут залишає бажати кращого. — Володимире, який досвід від ресторанної роботи для тебе найцінніший? — Для мене, перш за все, це школа. Якщо не завжди музична чи вокальна, то іноді школа акторської майстерності. І ще школа терпіння в сенсі розуміння потреб ближнього. Якщо людина бажає певної музики, а ти можеш її виконати, то чому б не зробити людині приємне? — А що робиш у випадках, коли клієнт замовляє пісню, яка тобі не подобається? — Іноді доводиться йти на компроміс, але стовідсотково убогих творів, я вважаю, дуже мало. Виконавець завжди може привнести в пісню щось своє, шарм своєї особистості. Або поставитися до недолугої пісні з гумором, тобто ненав’язливо її висміяти. Що ж стосується того, що мені принципово чуже, то цього я, звичайно, виконувати не буду. В мене вистачає сміливості прямо про це сказати. Декілька років тому в житті лабухів був дуже важкий період, коли кримінальний елемент підняв голову і рекетир вважався героєм часу. В ті часи багатьом із нас було дуже солоно, багато хто залишив кабаки, дехто зламався. Я пам’ятаю епізод, коли ми, п’ятеро музикантів, як леви билися із знахабнілими хуліганами, відстоюючи свою честь. Але це «урла» — покидьки навіть кримінального середовища, а якщо вже казати про кримінальні авторитети, то там є таке поняття: скрипаль завжди в законі. — Останнім часом подібних ситуацій не виникає? — У цьому аспекті ситуація в ресторанах змінилася на краще. Що ж стосується мене, то я вже три роки працюю в закладі, де подібного не може бути в принципі. Ресторан «Фараон» на сьогодні — це перший для нашого міста натяк на клубну культуру. Тут проводяться святкові тематичні програми, де ми виконуємо окремий блок. Дуже великий процент репертуару зовсім не ресторанний: ми граємо твори з репертуару Луї Армстронга, Елли Фітцжеральд, Джорджа Бенсона, Джо Кокера, Deep Purple, Whitesnake тощо. Чимала кількість постійних клієнтів закладу приходить саме на нас. На мою думку, це свідчить про формування у нас нового іміджу ресторану: не лише як місця для пиятики, а і як закладу культурного дозвілля.
