Коли-небудь про це писатимуть у підручниках, про це зніматимуть фільми. І, звичайно ж, збрешуть. Зроблять героями тих, кого й близько не було, а ті, хто справді заслуговував на визнання і подяку, будуть, як завжди, забуті. А тому слід саме сьогодні визначати свою позицію. Щоб потім не було соромно.
Революція в душах Такого у Києві не було ніколи. Взагалі ніколи. Споконвіку міщанський Київ лише спостерігав із вікон, як вулицями котяться хвилі чергового повстання, окупації чи революції. Так було, на жаль, і в 1989-1991 роках. Голодування, демонстрації, пікетування та інші акції здійснювалися у нашій столиці приїжджими. Сам же Київ мовчки спостерігав то за галичанами з прапорами та хоругвами, то за шахтарями з касками та пластиковими пляшками. У 2000 році кияни в більшості своїй байдуже проходили повз намети акції «Україна без Кучми», яку проводив наш ексцентричний земляк Юрій Луценко. Чогось подібного очікували і тепер, коли опозиція пообіцяла вивести на вулиці людей в разі фальсифікації результатів президентських виборів. На вулиці ж вийшов увесь Київ. І не тільки в центрі міста, де почалася так звана «помаранчева революція», а у будь-якому куточку Києва люди вголос висловлювали свій протест проти результатів виборів. Це нормально — Київ проголосував за Ющенка. Але ж відстань від простого голосування до виходу на вулицю з протестом величезна. Досі цю відстань не змогла подолати жодна політична сила, що закликала киян до непокори. Сьогодні ж Київ протестує добровільно, відкрито і впевнено. Нинішні демонстрації проти влади принципово не такі, як були до цього часу. Переважна більшість протестуючих є цілком заможними киянами. У них є робота, житло, майно, автотранспорт. Вони навчилися жити в нових умовах і живуть небідно. Але вони не хочуть більше так жити. Ставши забезпеченими матеріально, люди прагнуть стати справді вільними. Вони не бояться не тому, що їм немає чого втрачати. Вони не бояться, бо відчули людську гідність. Цих людей не залякаєш невиплаченою зарплатою чи звільненням. Вони самі цю зарплату собі платять, самі створюють собі робочі місця. А тепер хочуть створити собі справді вільне життя.
Посмішки на майдані Атмосферу, що панує нині у Києві, передати словами неможливо. Тисячі киян, які досі ставилися до політики з іронією, приходять з Майдану іншими людьми. «Ми відчули себе народом, відчули себе нацією», — говорять практично всі, хто долучився до протестів своєю присутністю на «помаранчевих» акціях. Коли йдеш до Хрещатика, здається, що все закінчилося: назустріч лине потік людей в оранжевому. Тільки згодом розумієш, що це не так. Бо на зміну тим, хто йде з Майдану Незалежності, постійно приходять інші, в тому числі й ти сам. Тому кількість людей не зменшується, а зростає. І що головне — всі посміхаються один одному, ніхто не свариться і не сперечається. Всі думають про одне і хочуть одного. Сказати, що вони хочуть бачити Президентом Ющенка, було б лише частиною правди. Тисячі усміхнених і впевнених у собі помаранчевих демонстрантів прагнуть свободи. Свобода потрібна молоді, яка виросла в Інтернеті і з мобільним зв’язком з усім світом. Свободи хочуть батьки цих юнаків і дівчат, які купили дітям інтернет і «мобіли» не для того, щоб їхніх дітей обдурювали. Свободи хочуть їхні діди й бабусі, які з тривогою проводжають дітей на Майдан, а самі прикипають до телевізорів і радіоприймачів, щоб все почути і все побачити.
Брехні стало тісно Говорити в таких умовах неправду — злочин. Не бути разом із своїм народом — провина, яку потім не виправдати нічим. Тому більшість моїх колег-журналістів говорять правду, або мовчать. Як хлопці й дівчата із служби новин каналу «1+1», які відмовились читати в ефір брехливі тексти. Якщо до виборів наявність двох позицій була нормою: кожен кандидат у президенти мав право висловлювати свою думку й агітувати за себе, то після виборів правда залишилась одна. І ця правда на боці повстанців у помаранчевому. І не біда, що на чолі революції, як ведеться, чимало людей із сумнівною репутацією. Так було і буде завжди. Спритні ділки завжди відчувають, де вигода і першими займають найкращі місця за вождем. І нехай собі. Головне, що серед демонстрантів немає сьогодні відвертих провокаторів на зразок сумно відомого Діми Корчинського. Людей на Майдан ніхто не привів обманом, ніхто не заманив обіцянками. Народ сьогодні захищає не Ющенка, народ захищає себе, свій вибір, свою правду. І аргументів проти цього не існує. Я не вірю в те, що привезений із Донецька шахтар зможе піти проти київської студентки з помаранчевою стрічкою. Шахтар все зрозуміє і стане поруч, стане до лав протестуючих, бо і в шахтарів є своя правда. Я не вірю, що Донбас підніметься на захист тих, хто «організовує» періодичні траури на шахтах, хто заробив на шахтарській крові мільйони. Очі тих, хто ще бреше з телеекрана, все частіше дивляться повз камеру. Все менше знаходиться людей, готових брехати в ефір. Брехня уходить із нашого життя на наших очах. Хіба ж це не революція?
Все вже сталося Мені нелегко це все писати. Сьогодні середа, і я не знаю, що буде у четвер. Але це вже не має значення. Так само, як справжній шлюб укладається не в ЗАГСі, а на небесах, справжня революція відбувається не в кабінетах і сесійних залах, а в нас самих. Впевнений, що ця революція вже відбулася. Ми нарешті стали справжньою Україною, справжнім народом, ми усвідомили, що маємо честь і совість. І правити нами по-старому вже не зможе ніхто. Мій київський приятель стояв на Майдані ледь розтуляючи замерзлі на холоді губи: «Оні же нє смогут нас обмануть послє всєго етого? Оні же будут правіть чєстно?». Говорячи ці слова, він дивився в бік сцени, де стояли Ющенко і його команда. Дивився з надією.
