Україна, Білорусь, Молдова і навіть Бразилія. Футбольне життя добряче покидало світом нового наставника «Вереса» Віктора Богатиря. Будучи футболістом, він здобув Кубок України та «бронзу» у складі «Чорноморця», а потім ще одну медаль у «Ворсклі». «Верес» у тренерському резюме цього фахівця з Кіровоградщини — восьмий професійний клуб. У який футбол Віктор Богатир гратиме зі своєю новою командою і чи не виникатиме у нього конфліктів зі спортивним директором — про це і не тільки він розповів читачам «РВ».
— Керівництво «Вереса» задекларувало бажання, щоб команда грала у видовищний, атакувальний футбол, чи готові Ви до цього?
— Безумовно, ми ж бачимо, як зараз грають топові клуби планети. Зрозуміло, для цього потрібні класні футболісти. Але як сказав тренер «Динамо» Пінколіні: у вас дуже талановиті хлопці, але з ними не вміють працювати. На жаль, удар нижче пояса йде на дитячому рівні. У професійні клуби гравці приходять погано підготовлені, і вже головний тренер змушений їх багато чого вчити. Але будемо працювати.
— Для «Вереса» та й для багатьох інших клубів України формула «спортивний директор плюс головний тренер» досить незвична. Як у Вас розподілятимуться функції з Юрієм Панфіловим?
— Найголовніше у нашому тандемі, що ми дивимося в одному напрямку, у нас однакові ідеї. Якщо і є суперечності, то лише в якихось тактичних моментах. Щодо такої формули, то вона давно практикується в Європі. Провідні клуби можуть змінювати тренерів, але вони не відходять від своїх принципів. Свого часу я стажувався у московському «Локомотиві», і його наставник Юрій Красножан якось сказав: не може бути такого, щоб кожний тренер приводив гравців під своє бачення, тоді не буде розвитку клубу. Саме для цього і є спортивний директор, який думає не лише про головну команду, а й про весь клуб, про його ідеї.
— Розкажіть трішки про своє футбольне минуле, чим можете похвалитися?
— Я народився в Олександрії на Кіровоградщині. Але в 17 років поїхав з України до Білорусі. Треба було служити в армії, при цьому хотілося грати у футбол, так у 1987 році я опинився у могильовському «Дніпрі». Потім був дубль мінського «Динамо». Але після розпаду Союзу повернувся у рідне місто, де з'явилась команда «Поліграфтехніка». У 1993 році мене до одеського «Чорноморця» запросив Віктор Прокопенко. Це був дуже важливий етап у моєму житті. Разом з «Чорноморцем» я виграв Кубок України та здобув «бронзу» чемпіонату. Не менш важливий етап був після цього був у полтавській «Ворсклі», з якою я вийшов до вищої ліги, де одразу ми вибороли бронзові медалі. Ці нагороди для мене були, напевно, ще важливішими, ніж у «Чорноморці», адже від незіркової «Ворскли» такого ніхто не очікував. Цікаво, що з того часу ні одесити, ні полтавчани так і не змогли повторити ці досягнення.
— Ігри проти «Вереса» пам'ятаєте?
— Пам'ятаю, як з «Чорноморцем» у Рівному ми виграли — 2:1. Це було у вищій лізі. А потім приїжджав сюди з «Ворсклою», яка була лідером першої ліги, а «Верес» знаходився знизу. Нещодавно знайшов в Інтернеті фрагмент цієї гри, коли Іван Шарій забив гол з центра поля. Коли вже у цьому сезоні приїхав до Рівного з «Інгульцем» і зайшов на стадіон, як зараз пам'ятаю, сказав хлопцям: стільки років минуло, а тут нічого не змінилося.
— Як розпочали тренерську кар'єру?
— Після «Ворскли» ще були білоруське «Торпедо-Кадіно» і тернопільська «Нива». А потім перейшов в одеську «Пальміру», яка грала у другій лізі. Там я був граючим тренером. Коли нашого головного тренера звільнили, я якраз травмувався і повністю перейшов на тренерську роботу, очоливши команду. Мені тоді було 34 роки. «Пальміра» була хорошою бойовою командою, але через два роки у зв'язку з фінансовими причинами припинила існування. У 2006 році я знову повернувся у рідне місто, де очолив «Олександрію». І хоча футболісти у нас були нижчі за рівнем, ніж у багатьох суперників, і нам пророкували останнє місце, чемпіонат у першій лізі «Олександрія» завершила п'ятою. Тоді багатьох наших гравців забрали до вищої ліги. У 2009-му разом з Юрієм Панфіловим, з яким потоваришував ще у «Ворсклі», на півроку поїхав до Бразилії. Далі була Молдова, де я попрацював з трьома командами. Повернувшись в Україну, їздив футбольними академіями, читаючи лекції. Восени 2015-го отримав пропозицію очолити «Інгулець», який ще грав серед аматорів. Мені було цікаво працювати з цією командою, яка спочатку вийшла до фіналу аматорського чемпіонату України, а потім заявилася до другої ліги, де йшла серед лідерів. Втім, виникли свої течії, через які мені довелося піти. Говорити про це не хотів би, адже це вже історія.
