Волинське село у спогадах Данути Сівець

1821 0

Ми у соцмережах:

Літо 1942 року. Рівне, вул. Гарна (Пенькна), 18 або 19. Сидять: бабця Пауліна, дід Францішек Чижевські. Стоять батьки: Антоній і Броніслава з Данутою. Справа: пані Грачикова

«Моя волинська аркадія, моє безтурботне село, обмежене тільки законами природи», — натрапила на чудові спогади Данути Сівець, опубліковані під такою назвою в gazetalubuska.pl. Проживала вона в селі біля Дубна, під час другої світової дівчинка з родиною опинилася в Рівному. А далі її сліди губляться та виринають лише зі спогадами про таку милу її серцю волинську землю.

Я виховувалася серед чудових волинських краєвидів у сільському, люблячому батьківщину домі моїх бабусі Пауліни та дідуся Францішка Чижевських в селі Підгайці (тепер Луцького району. — Авт.), тому хочу розповісти про село, яке безповоротно зникло з волинського краєвиду. Описую те, що роками чула від родини, мого діда, прекрасного оповідача, який умів так цікаво розповідати, що перед нами виринали яскраві та живі сцени з життя Волині. Моя розповідь — то звіт з мого «досвіду», який набула, живучи там.

Я була дитиною, а пам'ять дитини є загадкою, яку ніяк не розгадають науковці. Дитина часто запам'ятовує те, що пройшло повз увагу дорослого. Хтось сказав, що час стирає усі сліди, але тих, однак, не в змозі. Отже, йдучи тими слідами, ділюся своїми спогадами.

У переписі населення 30-х років минулого століття вказано, що аж 79,4% волинян займалися землеробством та лісництвом. Після повернення поляків на Волинь у 1918 році туди почали прибувати військові осадники та цивільні поселенці з різних регіонів Польщі та навіть з інших країн. Людей приваблювали широкі простори, врожайні землі, багаті ліси та чарівні краєвиди.

Волинська земля була домом для українців, поляків, євреїв та людей інших національностей. Ці, такі різні, люди жили у злагоді з собою і в гармонії із заворожуючою красою природи. Їхні діти сиділи за чотиримісними шкільними партами, а в містах стояли поряд костел, православна церква та єврейська синагога.

Маленькі містечка були населені переважно євреями, які жили відокремлено. А крім типових польських сіл (наприклад, Дубова Корчма), були цілі чеські колонії (Мальована), німецькі колонії, найбільше яких було навколо Луцька, були українські та мішані села, таке як село Підгайці, в якому мешкали й ми.

В моєї бабусі завжди були свіжі сир і масло, не псувалося м'ясо, бо холодильник був натуральний — погріб-землянка, викопана в садку. Погріб служив для зберігання молока в глиняних горщиках та інших продовольчих продуктів, які могли швидко зіпсуватися. Масло загорталося в листок хрону, використовували для цього також і кропиву.

Перш ніж почну розповідати про наше село, повернуся до спогадів про Луцьк. В Луцьку жила численна родина мого діда. На свята, Різдво та Великдень, з’їжджалися до столиці Волинського воєводства наші сім'ї, розселені в різних місцевостях. Мене рано-вранці збирали на службу. Під час богослужіння в костелі лунами прекрасні трелі канарок. Мені, дитині, здавалося, що то живі пташки, бо вони не тільки чудово співали, але й рухалися якось чудернацько. А насправді було так — органіст вводив у дію пневматично-механічний пристрій, який не лише впускав повітря до декількох дудок органа, що звучали високими нотами, але й приводив у рух різьблені з дерева фігурки канарок.

Наші Підгайці знаходилися за три кілометри від містечка Торговиця над Іквою, гміни Ярославичі Дубенського повіту. Було то українське село, в якому жило кільканадцять польських сімей. Будинок дідуся знаходився близько від дороги Луцьк-Дубно на деякій відстані від села та українського хутора, назву якого не пам’ятаю. Поляки та українці взаємно поважали одне одного. Хрестили і женили своїх дітей. Були одне одному кумами. Часто траплялися змішані шлюби. Сусіди запрошували в гості при різних нагодах, а також на католицькі та православні свята.

Вечорами, після важкої праці, збиралися на вечорниці, сердечно між собою розмовляли, але найчастіше вечірню тишу урізноманітнювали прекрасні співи українською та польською мовами.

В 1939 році совєти кинули між поляками та українцями іскру незгоди

Напевно, як то буває між людьми, траплялися також якісь непорозуміння, але не було ненависті, яку прищепили мешканцям обидва окупанти (радянська та німецька окупації. — Авт.). В 1939 році совєти кинули між поляками та українцями іскру незгоди. А коли в 1941 прийшли німці, то до цього тліючого вогнища долили ще більше оливи.

Мій дід, Францішек Чижевський, 1890 року народження, ходив до царської гімназії. Цей мудрий, інтелігентний, красномовний і, одночасно, дуже скромний чоловік радів, що мав велику родину, поважав сільську спільноту і державну владу. Дідусь володів десятьма гектарами ріллі, мав 2 гектари луків і пасовищ, кілька моргів саду переважно зі сливами, а в ньому — кількадесят вуликів. Він мав вітряк для помелу збіжжя, до якого вела прекрасна липова алея. Мав власну маслобійку, а також всілякі сільгоспмашини чеського виробництва, куплені в Рівному. Дід був чудовим господарем, цікавився новинками і застосовував сучасні способи господарювання. Користувався в роботі дослідними станціями, сіяв селекційне зерно, щоби збільшити урожаї, частково застосовував штучні добрива. Слухав лекції з інструктажами про впорядковування луків та пасовищ. Місцева станція охорони рослин проводила обприскування, вчила, як щеплювати фруктові дерева, і давала поради селянам у сфері знищення різних шкідників. Дід прожив 82 роки і постійно щось цікаве розповідав, а мій чоловік Станіслав багато занотовував дідових порад і міг відтворити їх точно.

Дідусь мав два будинки, один — старий, дерев'яний із солом'яною стріхою, другий — новий, 1936 року, мурований, з червоною черепицею та численними господарськими будівлями. За хатами простягалися власні врожайні поля.

Рівне, 1942 рік. Броніслава Бала з донькою Данутою, авторкою тексту

На волинських чорноземах збіжжя росло вище від дорослої людини

Поля мінялися кольорами від жовтого ріпаку до білої з рожевим відтінком гречки. Вони були такими широкими, що не видно було їм краю. Коли траплялися роздільні польові межі, то на них зрідка росли груші, а частіше — кущі колючої тернини, темно-голубі, терпкі ягоди, названі терками. Часом в полі стояли самотні берези. Польові дороги були обсаджені розлогими вербами, а на роздоріжжі стояли дерев'яні хрести.

Я бігала лісами та полями і найбільше любила перевіряти, чи не протікають мої черевики. Коли було тепло, могла експериментувати босоніж, і можна тільки уявити, як виглядали мої ноги, коли болото висихало на них! Не допомагали ніякі зауваження батьків, болото було як магніт.

При хаті росло багато соняшників, а коли зернята були з них вибрані, залишалася висушена квітка, колюча шкрябалка для моїх ніг. Цим косметичним ресурсом батьки шарували мої брудні ноги, скажу, що нічого в тому приємного. Я так і не дізналася, кому прийшла в голову ця ідея. Але засіб виявився високоефективним, бо від болота мене було відлучено.

Повернуся до нашої хати. В старій кухні була земляна долівка. Моя мама, коли була молодою, вмочала щітку з трави у розчин глини і «мила» підлогу. Зайти до кухні можна було тільки коли глина висохне. У кухні нового будинку була вже дерев'яна підлога, але так як і в старій хаті, була розкішна піч. Печений бабусею хліб обволікав манливим запахом усю хату.

Описуючи сільські волинські реалії, не можна не згадати зими. Немає порівняння з польськими, коли нападає снігу по коліна, то ми вже нарікаємо. А на Волині! Засипало все, дороги, поля, ліси. Будинки по сам дах та навіть димар в низьких хатках. Дядьки, Ян і Степан, перш ніж розпочинати чистку від снігу двору, повинні були спершу справитися зі снігом, що увірвався до сіней. Коли сіни були вільні від снігу, копали «тунелі» через двір, щоб дістатися стайні, курника і стодоли. Коли шляхи у дворі були прокопані, йшли, ніби каньйоном, до худоби, бо обидві сторони ходу були насипи снігу, вищі від дорослої людини.

Бабця краяла в миску плястерки цибулі, солила, заливала свіжою ріпаковою олією з нашої олійні

Не можу забути сани, якими ми щонеділі їхали до костелу в Торговиці, інколи їхали до Яловичів, коли дорога була більш проїжджа. В костелі Торговиці служив ксьондз Фіалковський, який був частим гостем нашого дому. Любив дискутувати з інтелігентним господарем, розповідав різні анекдоти, які використовував у цікавих і мудрих проповідях. Був гурманом меду з нашої пасіки, любив страви, приготовлені бабусею, яка чудово готувала, бо була перед війною шеф-кухарем луцького офіцерського казино. Подібно до нас, ксьондз полюбив бабусин кулінарний винахід. Бабця краяла в миску плястерки цибулі, солила, заливала свіжою ріпаковою олією з нашої оліярні. Яка це була їжа! Досі пам’ятаю веселковий колір тої олії…

…Я бачила і пам’ятаю мою Волинь очима дитини. Що б я не робила, на що б не дивилася, порівнюю з дитячими враженнями про неї. Волинь — то моє життя, моя туга, моя любов. Моя волинська ностальгія буде зі мною завжди, до кінця моїх днів.

Переклад з польської Олени Гумінської, старшого наукового співробітника Державного архіву Рівненської області.    


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також