Екс-голова Адміністрації Президента, екс-спікер парламенту, політик, якому належала одна з ключових ролей під час Помаранчевої революції, нині віце-президент Національної Академії наук Володимир Литвин відповідає на запитання УНІАН.
— Якось брала інтерв’ю в Івана Плюща, коли він був спікером. Це був день якраз після його дня народження. Він тоді оглянув всі кошики з квітами, посміхнувся і сказав: ці всі подарунки — моєму кріслу, а не мені. — Абсолютна істина. Я ніколи не перечитував вітальних телеграм, мені лише складали список тих, хто їх надсилав, а в останній день народження, мені було п’ятдесят років, їх було сотні від різних людей. Але сьогодні кудись зникли люди, чиєму зростанню, кар’єрі та успіху я всіляко сприяв. Сприяв, бо бачив у цьому користь для їхніх установ, підприємств, галузей. Загальновідомо, що в мене немає бізнесу, загальновідомо, що я не брав хабарів. Всі знають: я з чим прийшов у політику, з тим пішов. Я думав, що пройде час, що ще встигну займатися питаннями власного добробуту. Так і не зайнявся. Але цей період мого життя закінчився, і я зрозумів, що потрібно йти далі. У мене був подібний непростий період 1991 року, після серпневих подій та заборони КПУ, коли я залишився без роботи, а деякі близькі знайомі, побачивши мене, переходили на другий бік... — Це тоді, коли ви, вже маючи кандидатську дисертацію, працювали сторожем, а ваша бабця запрошувала вас із родиною переїхати в село, жити на її пенсію? — Так, був такий період. Ми не прощаємо образ, ми їх просто забуваємо. Тоді я всі образи забув, але цього разу навряд чи я зможу їх забути. — Працюючи сторожем, ви написали книжку, яка вважається чи не найкращим посібником з історії України. У вас є чотири роки для нового підручника... — Цей період, напевно, був мені потрібний, щоб очистися та набратися сил. Коли постійно перебуваєш у епіцентрі вулкану, то не відчуваєш температуру власного тіла, виходиш у тираж, починаєш говорити банальності, а коли бракує аргументації, задовольняєшся тим, що твою думку і без цього сприймають як істину. Напевно, слід зупинитися, подумати, заглибитися. — Володимире Михайловичу, чи здатний новий парламент побудувати нову парламентську демократію? — Напевно, мої оцінки можуть сприйматися як прояв політичних емоцій, але якщо питання поставлене, мушу констатувати: сучасний розклад політичних сил не дозволяє реалізувати модель влади, яка введена в Україні 1 січня 2006 року. Є об’єктивні реалії: навряд чи у роботі нинішнього депутатського корпусу буде домінувати мотивація суспільного блага. Сьогоднішньому парламенту притаманний грабіжницький настрій. Настрій — забезпечити себе та свою політичну силу можливостями, які дає в українському вимірі політична влада для поповнення свого багатства. Вони діють за звичним принципом: влада — джерело багатства. — Яка коаліція буде більшим благом для України? — Якщо розглядати природу об’єднання з точки зору єдності програмних засад, то обидві коаліції штучні. Можливе об’єднання прагматичне, задля розподілу посад. Але як потім здійснювати політику? Я просто не бачу узгодженої лінії. Вибрати, з ким йти, неважко, але куди йти і що це дасть країні? На превеликий жаль, політики намагаються реалізувати свої проекти та ідеї фікс, незважаючи на настрої людей. Мене непокоїть несамовитий блиск в очах політиків та їхнє переконання, що їхні дії — саме те, що потрібно людям. — Як викорінити внутрішньопарламентську корупцію? — Це явище прийшло у Верховну Раду в 90-х роках, і дотепер має місце. Зараз ситуація дещо змінилася — все залежить від диктату та напівдиктату лідерів фракцій, коли не потрібно буде питати депутатів, а потрібно запитати лідерів фракцій. Викорінення корупції — процес тривалий, тісно пов’язаний із становленням парламентської культури та первісного нагромадження капіталу. І вона має досить потворні форми. Деякі депутати, які за статками здатні самі утримувати Верховну Раду, минулого скликання отримали квартиру або компенсацію за неї, а цього скликання вимагають дати їм готель, причому мінімум двокімнатний номер. Їм кажуть: ви ж отримали. А вони кажуть, та то ж минулого скликання. Чомусь жадібність часом прямо пропорційна статкам людини. — У ситуації Ющенко — Президент, Порошенко — спікер, а Тимошенко — прем’єр хто реально керуватиме країною? — Я хотів би, щоб країною керував Президент. Але я не розумію, чому так б’ються за посаду прем’єра... Ну, звичайно, виконавча влада приймає рішення щодо майна, власності, бюджету, але якщо брати політичний вимір, то ключовою посадою у новій моделі буде посада спікера. Якщо він працюватиме у тандемі з Президентом — стабільність забезпечена, якщо голова Верховної Ради об’єднається з прем’єром та будуть проводити одну лінію, то Президент із цього тріумвірату випадає. — Які основні плюси та мінуси епохи Кучми, яка , за вашим прогнозом, ще чекає свого переосмислення? — Був створений каркас держави. Але його не вдалося наповнити достойним економічним та соціальним змістом, бо олігархи перебрали на себе управління державою. І головною проблемою цього минулого залишилась приватизація й те, як вона була здійснена. Вражаюча розкіш та страшна бідність — два полюси сучасного суспільного життя України. Так і не було створено концепції розвитку, проекту будівництва країни, кожен хоче ощасливити її по-своєму. У той час як кожен мав би виконати маневр, який у сукупності з іншими забезпечив би поступ країни. Україна програє порівняно з Білоруссю, Казахстаном, Росією. Саме це і спричиняє те, що ми намагаємося блокуватися з аутсайдерами на політичній арені, й це виглядає дикувато. — Як відбувалося ваше внутрішнє становлення як публічного політика? — Це був складний процес. Ви розумієте, що коли в тебе є якісь моральні правила, то є і певні психологічні «залежності», коли не хочеш ображати людину, не хочеш бути нетактовним по відношенню до особи, яка колись тебе підтримала та сприяла твоїй політичній кар’єрі. Але водночас потрібно говорити: ні. І мушу зауважити, що наші топ-політики дуже часто не можуть сказати «ні», коли потрібно публічно це сказати. Звичайно, це — важко, звичайно, з’являються могутні вороги. Але я навчився казати «ні» і навчився казати «так», коли це потрібно. — Леонід Данилович Кучма не намагався керувати вами, коли ви керували парламентом? — У мене були з ним надзвичайно складні стосунки. Але достатньо було однієї зустрічі, щоб я міг викласти свою позицію та своє бачення тої чи іншої проблеми і ще як мінімум на місяць у нас були нормальні стосунки. Поки не починалось чергове навіювання, що Литвин не те робить, не туди йде. — А ви відчували тиск під час Помаранчевої революції? — Я тоді не думав, сподобається комусь чи не сподобається моє рішення. Був цейтнот часу, мене зустрічали люди, коли я закінчував роботу у Верховній Раді, проводили до будинку, де я живу, потім зранку зустрічали й проводили на роботу. Я спілкувався з ними, запитував, для чого вони приїхали, і мені було цікаво. Досі переконаний: те, що відчували й робили прості люди, було більш глибоко і більш всебічно, аніж це робили й роблять політики. Тоді я не хотів, щоби пролилася кров. І мушу визнати, що і за 2004, і 2005, і за 2006 роки у сукупності мені довелося платити. Ці роки дали про себе знати. Бо одні вважають, що я не допустив їх до великої політики. А інші, які здобули можливість здійснювати велику політику, не хочуть бачити людей, які бачили їх у різні хвилини політичного життя. І, як правило, найбільш непримиренними стають ті люди, яким, здавалося б, зробив добро. Це — загальна логіка. — Той шлях, який вже пройшла Україна після революції, це — шлях розвитку? — Це шлях риторики. весь цей період нова влада лише замахувалась на рішучі реформи. Думаю, що розклад політичних сил, який ми отримали, це і є результат дії нової влади. Хоча її важко назвати новою, якщо дивитися персонально на особи. — Я нещодавно побувала на прямій лінії одного з керівників Мінтрансу і подумала, що Україна без Кучми, може, й добре, а от транспорт без Кірпи — сумне явище. Чи є в Україні ефективні менеджери? — Вони є, але ж їх потрібно «підіймати», допомагати їм розвиватися, призначати на посади. У нас посади роздаються за принципом особистої відданості. Я не знаю роботи керівників Мінтрансу і не можу давати їм оцінок. Кажу про загальну тенденцію. Я колись жартома казав Кірпі: вам би Гулагами керувати, ви б всім знайшли роботу, всіх зорганізували і перетворили табори на оази. Коли звучать гасла: відродимо Україну, мені хочеться благати: нічого не потрібно відроджувати, хоча б збережіть те, що є. Якщо раніше людина мала досвід керівництва трьома людьми, а йому довіряють галузь, то вона її просто добиває. — Один з далеко не проросійських експертів сказав, що в Україні за всі роки незалежності не було голови МЗС настільки проросійського, наскільки нинішній голова є прозахідним. — Я не хотів би коментувати його діяльність. Свого часу я доклав багато зусиль, щоб Тарасюк став міністром. Мало не на руках приніс з Брюсселя та посадив на Михайлівській. — І не шкодуєте тепер? — У політиці не шкодують, тут потрібно робити висновки та уроки. У політиці можна мати різні погляди, але потрібно залишатися людьми. Талановитих людей у нас багато, але щоби його талант побачили, його потрібно взяти та підняти над натовпом. Мені доводилося помагати талановитим менеджерам. Сьогодні я побачив, хто є хто. Зараз поруч немає тих, хто намагався стояти у перших рядах зі мною та пропонував дружбу. — Олександр Волков сказав, що ваш блок не пройшов у Верховну Раду, тому що не ті люди очолювали ваш штаб. — Можливо. А можливо, виборець чекав агресивної кампанії, компромату, обіцянок про те, що завтра всього буде вдосталь. Але коли я керував Верховною Радою, то ціни на комунальні послуги не піднімалися. Зараз люди відчують, за кого голосували. Який правовий цинізм, правове нехлюйство, коли, не скасовуючи публічно постанову Верховної Ради, Кабміном приймається рішення про підвищення цін. Та хто кому підпорядкований? Якщо Кабмін підзвітний та підконтрольний Верховній Раді України, тоді потрібно ставити на голосування на Верховній Раді питання про скасування постанови про мораторій на підвищення тарифів на комунальні послуги, а після того приймати рішення. А щодо результатів виборів... В одномандатному окрузі за статистикою партія, яку я очолюю, на п’ятому місці і має п’ять і тринадцять сотих відсотка голосів, якщо брати багатомандатний округ, то депутатів обрано 21 тисячу, на другому місці йде Партія регіонів, в яких 14 400, якщо брати депутатів сільських, селищних і міських рад, то наш блок взяв 1240, на другому місці Тимошенко — 900 депутатів. Під час підбиття підсумків голосування в нас зухвало забрали голоси. Чому забрали? Бо не хочуть мати конкурентів ані зараз, ані 2009 року. Підрахунок здійснювався за принципом, хто нахапав більше бюлетенів, той «підрахував» собі процент. Вибори проходили демократично, але чи чесно рахували? Я контактую з колишніми керівниками ТВК та органами місцевого самоврядування, і вони розповідають, що творилося на Сході та Півдні України. Можна було б звернутися до впливових політиків цього регіону. Але я вирішив не шукати в них справедливості. Просто пригадую, що коли по Україні розгорнувся процес над сепаратизмом, я один публічно захищав їх. Тепер вони не подзвонили навіть привітати мене з обранням на посаду віце-президента Національної Академії наук. — Чи ви бачитеся з Президентом? Експерти в квітні розраховували, що питання «недостатнього відсотка» буде залагоджено. — Я переговорів з Президентом з приводу відсотка не вів. Але коли був проект постанови про те, щоб Верховна Рада прийняла рішення про перерахунок голосів, і я мав розмову з Президентом. Віктор Ющенко пообіцяв, що «Наша Україна» проголосує цю постанову, соціалісти не публічно теж пообіцяли підтримати, бо теж казали, що було багато порушень. У результаті «Наша Україна» дала нуль, соціалісти дали нуль. Знаєте, я стверджую цілком відповідально, що якби не було рішення Верховної Ради восени 2004 року, то не було б і рішення Верховного Суду про третій тур виборів. Верховна Рада могла б ці сумніви спростувати, а могла б підтвердити. Тоді це нібито було демократично, а зараз — недемократично. Очевидна подвійна мораль.
