Вулиця, ліхтар, театр…

1879 0

Ми у соцмережах:

Вулиця, ліхтар, театр…

Деякі люди й досі вперто вважають, що театр починається з вішалки. Ця думка має свій певний глибокий сенс, проте існує й інша — театр починається з ліхтаря, до якого, ніби метелики, злітаються шанувальники цього різновиду мистецтва. Саме так, наприклад, вважає режисер театру-студії Рівенського Палацу дітей та молоді «Від Ліхтаря» Корній Демидюк. І недарма святкування 25-ї річниці свого створення театр-студія відзначатиме під девізом «Від Ліхтаря До Театру».

— Пане Корнію, наскільки мені відомо, назва театру-студії — це калькований переклад російського виразу «От фонаря», який для приміщень закритого типу має аналог «с потолка». Отже, що в цьому контексті означає ваш новий девіз? — Перш за все хочу зазначити, що він аж ніяк не висмоктаний з пальця. Як на мене, то цей слоган якнайточніше ілюструє те, чим ми займаємося. Адже молоді люди, які приходять до нас, мають в основному про театр дуже туманне уявлення. В гіршому разі вони приходять, щоб покрасуватися на сцені, а в ще гіршому — тому, що не знають куди себе подіти, бо не всім до вподоби комп’ютерні «стрілялки». Отож наш театр-студія і працює над тим, щоб, образно кажучи, надати їм можливість побачити розплющеними очима реальний, як це не парадоксально звучить стосовно мистецтва, стан речей, показати та довести до їхньої свідомості той факт, що вийти на сцену і прочитати напам’ять якийсь текст зовсім не означає бути актором. Щоб по-справжньому грати на сцені, щоб «зачепити» глядача за живе, потрібні не лише певні здібності на кшталт гарної дикції та статури, але й усвідомлення того, що говориш, як говориш і навіщо говориш. Я вважаю, актор має «перетравити» думку автора, народити щось своє і вже це, так би мовити, «вимучене» донести до глядача. «Від ліхтаря — до театру» — це шлях, який має пройти людина, яка приходить до нас, щоб, можна навіть сказати, пізнати саму себе. — Інакше кажучи: «Ввесь світ театр, а ми в ньому актори». І шлях, яким ми йдемо, веде або до вершин самопізнання та визнання особистості іншими, або ж губиться серед мережива манівців. Скажіть, будь ласка, як ви обрали свій? — Якщо вірити в існування чистих випадків, то можна сказати, що це сталося саме так. Тоді, влітку 1993 року, я був у Києві у своїх друзів, які збиралися записатися в яку-небудь театральну студію. Я пішов разом з ними, пройшов конкурсний відбір і мене записали. Потім були деякі непорозуміння, адже я жив у Рівному і брати участь у їхніх студійних заняттях ніяк не міг. Хоча театральна атмосфера мені настільки сподобалася, що навіть почав думати над тим, щоб кілька разів на тиждень приїжджати до Києва на репетиції. Та згодом проблема з моїм самовизначенням вирішилась простіше — я потрапив до театру-студії «Від Ліхтаря» у царину тодішнього художнього керівника і режисера Ігоря Марчука. Вперше я грав у спектаклі «Неопалима купина» в масовці, потім було «Звичайне диво», «Рибалка та його душа», «Маленький принц», де в мене були вже більш серйозні ролі, та інші. Після закінчення училища — мій перший фах столяр 4-го розряду, — я продовжив займатися театральною діяльністю, але вже більше технічною її частиною. Одночасно навчався на факультеті театральної режисури Рівенського державного інституту культури та займався в театрі вільної пластики «Яблуко». В 1994 році ми поїхали на фестиваль «Тернопільські театральні вечори», де відпрацювали досить гідно. Хочу зазначити, що на той час в Україні практично не було пластичних театрів, втім, як і зараз. Лише в Кривому Розі існує «Академія руху», яка працює в жанрі пластики. Через два роки доля звела мене з Русланом Панасюком, з яким нас запросили на «Шалантух» показати свої «геги», тобто парадоксальні трюки. Це й був мій старт у творчості в напрямі пантоміми. Після цього я разом з Русланом деякий час виступав у різних шоу-програмах рівенських клубів. Потім він перевівся до Києва і мені випало працювати з Андрієм Кирильчуком. Наш мім-театр ми назвали «Яблука». На той час я вже пішов з театру-студії, деякий час працював актором у Рівенському обласному театрі ляльок, але був і такий період, коли ми з Андрієм годувалися виключно із своїх номерів, перебуваючи у лавах «вільних стрільців» від мистецтва. Той період дав нам дуже багато у творчому плані, адже тоді все залежало лише від нас, а бурчання в животі — украй необхідний стимул для пошуків нового. Так сталося, що кон’юнктура ринку, на якому працювали, потребувала клоунади, і ми йшли саме цим напрямком. — Чи важко бути клоуном? — Кажуть, що сміх — справа серйозна, і це правда. Щоб зробити по-справжньому смішний номер, який йде хвилину-дві, доводиться працювати кілька місяців. Мій кумир Леонід Енгібаров відпрацьовував свої маленькі шедеври іноді більше року, так що судіть самі. Одним з показників для артистів нашого жанру, враховуючи специфіку виступів у місцях на кшталт барів і ресторанів, є тиша в залі. Одного разу після виступу нас запитали, як все пройшло. Ми відповіли щось типу «чорт його знає». Тоді нас запитали, чи в залі було тихо. Я кивнув і лише потім зрозумів, що якби ми не були цікаві публіці, то вона продовжувала б їсти, дзеленькати ножами, виделками та склянками. Ще якось ми брали участь у фестивалі «Творча доля», що проходив у Кременці. Там у нас був номер про наркомана. Я працював спиною до глядачів, які від душі реготали, і раптом побачив за кулісами бабусю, яка дивилася на наш виступ із сльозами на очах, а потім підійшла і запитала, чи й справді ми показували наркоманів. Це — яскравий приклад того, як чітко відпрацьований номер може викликати і сміх, і сльози. Номер же насправді був досить серйозним і навіть дещо трагічним. Тоді ми взяли гран-прі фестивалю. До речі, саме там нам несамохіть продемонстрували, що таке «творча доля» насправді. Тим, хто виграв гран-прі, випадало отримати п’ятсот баксів. Після завершення фестивалю до нас підійшли організатори і почали розказувати, що нам доведеться трішки почекати, бо, мовляв, грошей зараз немає і таке інше. Коротше кажучи, тих грошей немає й досі. — Можливо, це й малося на увазі з самого початку, коли фестиваль назвали саме «Творча доля»? — Цілком, але як би там не було, зараз я своєю задоволений. За останні роки я побував в Новосибірську, Москві, Празі, де вів майстер-класи з драматичної імпровізації та пантоміми, хоча останнім часом мене більше цікавить об’єктивна драма. Запрошували нас з Андрієм також і до Англії, але в їхній амбасаді вирішили, що ми надто схожі на тих, хто звідти вже не повернеться, і візи нам не відкрили. Довелося побувати і в Прибалтиці. Туди нас запросили виступати перед делегатами християнського конгресу. Найбільше, що приємно мене здивувало там, це відсутність будь-яких проблем у технічному плані. Я хочу сказати, що коли під час виступів у країнах СНД з собою вкрай необхідно мати гроші або їхній горілчаний еквівалент, щоб потішити душу звуко— та світлотехніків, а також машиністів сцени та ін., то там все робилося просто тому, що нам було це потрібно без жодних зайвих запитань. — Мабуть, це й називається цивілізованістю. Що ще запам’яталося з поїздок? — Знайомство з хлопцями з «Плюс 16». Сталося так, що на одному з виступів нам дали одне приміщення. Я приїхав раніше, перевдягнувся, загримувався і ліг на столі, щоб не зім’яти костюм. І, втомлений подорожжю, заснув. Прокинувся я вже «мертвим». У напівтемряві наді мною стояли теж загримовані люди і обкладали мене штучними квіточками, хтось намагався засунути мені в руки свічку і так далі. Коротше, хлопці веселилися, як могли. — Бажаю вам ще довго прокидатися живим і здоровим, та повернімося до вашої теперішньої роботи в театрі-студії. Не знаю, чи буде доречним таке запитання: чи багато в нас обдарованої молоді? — Як це не парадоксально звучить, багато кому з них заважає сучасний рівень освіти, її якість. Зараз дуже багато кажуть, що в нас немає ідеологічної зашореності. Брехня. Наведу такий приклад, що ілюструє рівень розвитку уяви, який — хоча про це не хочеться навіть думати, — є чи не показовим для сучасної української школи. Приходить до нас дівчинка на тестування. Їй пропонується заплющити очі й уявити себе в приміщенні, де багато дверей. Потім пропонується підійти до одних і відчинити їх. Вона слухняно робить потрібні рухи. Тоді я кажу їй розплющити очі й розказати, що вона бачить за тими дверима. Те, що я почув, мало не збило мене з ніг — маленька дівчинка впевнено побачила там «рожеве майбутнє» України: робітників і селян, які мало не з піснями йдуть на роботу та іншу подібну архаїчну маячню. Інший приклад. Я запитав школярку старших класів, кого з класиків вона читала. Дівчина спромоглася вичавити з себе Достоєвського і, здається, Толстого. На запитання, кого вона знає з сучасних українських літераторів, почув відповідь, що їх взагалі не читає. «Чому?» — здивувався я. Відповідь теж заслуговує уваги з боку представників Книги Гіннесса: «Бо вчителька сказала, що там лише одні матюки». Уявіть собі — вчителька сказала! Залишимо осторонь питання, що то за вчителька, і поцікавимося іншим — чому дівчині навіть на думку не спало переконатися, чи й справді це так? І ще такий випадок. Дитина в четвертому чи п’ятому класі відкладає гроші не на велосипед, не на ролики та інше — вона збирає гроші, щоб купити збірник відповідей на задачі з геометрії та математики. Повний абсурд, який міг наснитися хіба що Іонеску, проте це наша реальність! Отож і доводиться спочатку вчити дітей думати, а не просто передавати зі сцени голу інформацію, ніби телевізійний диктор. З часом намагаємося пояснити дітям, що три основних компоненти театру — це актор, глядач і драматичний матеріал. Можна вимкнути звук, світло, викинути декорації, зруйнувати приміщення, але без цих трьох складових театру не буде. Проте, як кажуть, театр — це те, чому можна навчатися, але не можна навчити. Тобто шлях довжиною в життя. — Чи доводилося вам самому працювати в тих умовах, які змалювали? — Було й таке, бо ж недарма кажуть, що голод — не тітка. Я працював у центрі рідного міста просто неба, а потім серед знайомих повзли чутки, що приїздили якісь мало не іноземці. Хоча були й інші версії — ніби я напився до такого стану, що просто не зміг дійти до приміщення, де мав виступати. Зараз буває приємно чути від дітей, які мене тоді бачили і запам’ятали, що саме мої виступи були однією з причин, чому вони прийшли до театру-студії. Тобто актор, сама його присутність, вже несе якесь смислове навантаження, як і має бути в ідеалі. — Чим порадує «Від ліхтаря» своїх глядачів у рамках святкування ювілею? — Тих, хто іноді відчуває, що сон буває реальнішим від дійсності, чекає п’єса за оповіданнями Фелікса Крівіна «Життя як Сон», спільний з ансамблем сучасного танцю «Неоданс» Інституту мистецтв РДГУ проект «Людина» як презентація антології молодої драматургії «У пошуку театру», експериментальна вистава «Перформанс», а також святкове дійство «Від Ліхтаря До Театру» та інші сюрпризи. Планується також телефонний міст із засновником «Від Ліхтаря» Володимиром Пальманом. Приходьте, не пошкодуєте. — Дякую за запрошення та розмову. Немає сумнівів, що всі прихильники театру-студії «Від Ліхтаря» чекають на нові зустрічі та вистави. Творчих вам успіхів!


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також