«Я сиділа у найкозирнішій в’язниці Італії і за роботу одержувала 250 євро на місяць», —

2930 0

Нелегко склалася доля керівника київської турфірми Оксани Гавриленко (прізвище змінене), яку італійські правоохоронці вважають найбільшою «російською мафіозі» — главою міжнародної банди торговців людьми.

«Нас могли «виховувати» кийком» Нагадаємо коротенько, що рішення про затримку «міжнародної злочинниці» суд у Перуджі (Італія) прийняв ще у вересні 2002 року. Восьмого лютого 2003-го вона була затримана словаками, 7 квітня суд у Кошице ухвалив: екстрадувати в Італію! Після чого Оксану перевели у в’язницю Братислави. Всіляких юридичних порушень, на думку Оксани, було стільки, що набралося на «справу» для Страсбурзького суду. Про те, як виглядають обвинувачення, які, у результаті, так і не зацікавили суддів, ми вже писали. Тепер же розповімо про подальші пригоди землячки. — Мене перевели з Кошице в Братиславу, тому що міністром юстиції була підписана моя видача італійцям, а це треба робити зі столиці. У словаків є закон, згідно з яким екстрадувати повинні протягом 30 днів. А от від чого рахувати, так ніхто зрозуміло і не пояснив. Нашому консулу словацька влада назвала термін 30 днів з дня переведення мене в Братиславу. Але пройшов місяць, потім 40 днів — нічого не відбувалося. Умови в братиславській в’язниці огидні. Камера площею 5,5 кв. м, темна. Віконце маленьке, високо вгорі, закрите дрібними-дрібними гратами. Щоб побачити хоч якесь світло, потрібно залізти на верхню полицю і дивитися на небо. І ще — дуже стара каналізація, з якої постійно лізли таргани і всяка погань. Смерділо так, що спати було неможливо. Сиділи ми четверо, але оскільки я постійно скаржилася на сусідок, які курили, до того ж мала славу «письменника» (з кошицької в’язниці написала три десятки листів у різні інстанції), мене незабаром перевели в медичний ізолятор, до двох вагітних жінок. — А що взагалі за контингент? — Жінок було близько 60, здебільшого закінчені наркоманки. В’язниця стара, персонал дуже грубий. Допускалося «виховання» у камері гумовим кийком. Або такий випадок: в однієї ув’язненої в палець вросла каблучка. А носити її (і взагалі прикраси) не дозволялося. Так наглядачка Рената, 25-річна криклива і нахабна баба, видерла каблучку буквально з м’ясом, не використавши хоча б мило або крем... — Як годували? — У Кошице їжа була просто жахлива. М’яса я не бачила майже півроку, один раз тільки давали курячу лапку на Великдень. У Братиславі, хоча сама в’язниця гірша, годували краще, давали м’ясо, картоплю... — Ви харчувалися, як у кіно про іноземні в’язниці показують, у їдальнях, з підносиків? — Ні, як у «совкових» темницях, в дверях камери була «годівниця», їжу насипали в миски, які ми самі мили холодною водою. Слава Богу, я там просиділа не дуже довго. Причому за цей час влаштувала голодування, коли зрозуміла, що всі терміни минули, а мене не випускають і не екстрадують, порушуючи власні закони. Коли почала голодувати, мене покарали (що, знову таки, порушення закону і прав людини), кинувши в т.зв. «дирку», щось на зразок штрафного ізолятора, у напівпідвалі без вікон, де нічим було дихати (це при 38 градусах спеки). Замість ліжка — матрац на підлозі. А в Кошице для тих, хто голодує, була окрема камера з нормальним вікном і гарячою водою... Витримала я там кілька днів, на третій у мене стався серцевий напад. «Швидку», звісно ж, ніхто не викликав... — Коли ви припинили голодування? — Коли одержала зі Страсбурга лист, який підтверджує, що моя справа в них на контролі. Мене повернули назад у медичний ізолятор, де я й дочекалася екстрадиції.

Італійська в’язниця — зовсім інша справа — Як це відбувалося? — Десятого вересня о 8 ранку відчинили камеру і дали півгодини на збори. Привезли у віденський аеропорт, посадили в звичайний рейсовий літак, і ми полетіли — першим класом... Приземлилися в Римі, обох відвезли в різні відділення в’язниці Рібібія. Моє називалося А-2, у ньому утримувалося близько 20 жінок. Як я потім зрозуміла, це найкозирніше відділення в найкозирнішій італійській в’язниці. І яке накраще охороняється... — Для особливо небезпечних? — Справа в іншому: вони розділяють, так би мовити, угруповання і індивідуалів. Я, як «глава мафії», належала до перших. Але відділення чудове, особливо на фоні словацьких тюрем. Є садок, десь 7-8 соток, з деревами, пластиковими стільчиками. Грати суто символічні, схожі на гарні декоративні прикраси. Це все за великою стіною, якої не видно, як і колючого дроту. Є центральний майданчик, який відчинявся на декілька годин вранці та ввечері. Посередині — волейбольне поле і кільце для баскетболу. Збоку — водопровідні крани і грати, на які вивішувалася білизна. Пральних машин, щоправда, навіть там немає. Зате є кімната з холодильником і морозильником, і окрема кімната з праскою, феном, дзеркалом. Ще — великий спортивний зал з тренажерами. І актовий зал, у якому два комп’ютери, електрична швейна машинка, величезний телевізор з усіма аудіо-, відеосистемами, шафа з різноманітними книгами (підручниками з італійської для різних народів), два великих столи для навчання. Тричі на тиждень приходили вчителі. Годували нас тричі на день, крім того, у кожній камері було щось на зразок кухні (у відділенні — п’ять камер). Камери і на 8, і на 5 осіб, у моїй, крім мене, сиділи ще двоє. Спали на двох’ярусних ліжках. У кожній камері — маленький кольоровий телевізор (до 30 програм), душ, туалет, біде. На кухні стіл, шафки з каструлями. Готували ми на примусі, що хотіли. Хоча приносили їжу дуже хорошу, але вважалося, що своя — краща. Можна було замовити будь-які продукти зі спеціального списку, тричі на тиждень — доставка, звісно, за плату. Якщо хотіли щось, чого не було в списку, писали запит, він підписувався директором і протягом місяця тобі доставляли все, що ти хотів. Аж до речей з каталогів розпродажу або вина — я могла замовляти упаковку в пляшках по 250 г тричі на тиждень. — А режим дня? — О 8 ранку нам відчиняли камери, о 8 вечора зачиняли. Тільки це було обов’язково, в іншому режим вільний. Вдень приймав лікар за записом в окремій кімнаті. Якщо тобі потрібно щось інше, скажімо, рентген, кардіограма, УЗД або стоматолог, тебе записували і протягом місяця надавали послугу. Мені, наприклад, раз на місяць ставили пломбу. Причому фотополімерну і безплатно. — Опишіть меню звичайного дня. — Сніданок: склянка молока або пакетик заварки. І упаковка сухариків. Обід: на перше вермішель, рис з грибами. На друге або биток, або риба по вівторках, або тушковане м’ясо. І овочевий салат. По неділях одержували по великому шматку тертого пирога. Вечеря: перша страва, або мінестроне (овочевий суп), або знову якась «паста». Все дуже смачно, але багато їжі просто викидали.

«Вона не вміла читати, зате їздила мерседесом» — Розкажіть про своїх співкамерниць по італійській в’язниці. — Сиділи жінки з Новозеландії, Колумбії, одна була з Філіппін, дві з Нігерії, одна американка. Мене, до речі, вразило ставлення США до своїх громадян. Американка відсиділа вже 6 років із 12 за наркотики, раніше працювала на військових кораблях, які базуються на базі НАТО в Неаполі. Отож вона кожен місяць одержувала державну допомогу від Америки $150. І щомісяця до неї приїжджав командир корабля, привозив свого лікаря — не довіряючи італійцям, «свій» медик контролював її здоров’я. Порівнювати є з чим — про те, як «піклувалася» про мене Україна, скажу трохи нижче. До речі, ця американка і я були мало не єдиними на всю в’язницю в’язнями з вищою освітою. Інші — просто жах, до чого малограмотні! Зі мною, наприклад, сиділа 55-річна жінка з півдня Італії, яка взагалі не вміла ані читати, ані писати. І хоча ходила в тюремну школу, вважала, що грамоти так і не навчиться. Зате в неї — 8 дітей, і керувала вона, за її словами, у «старому» житті тільки мерседесами... — А за що сиділа? — У неї сім’я займалася наркобізнесом, а жінку посадили за те, що знала і не донесла. Дали їй 5 років, але в Італії існує система «знижок» на тюремні терміни. За кожен рік гарної поведінки скидається три місяці. Тобто з чотирьох років один рік «втікає». Окрім того, відсидівши півтерміну, можна подавати різні апеляції, прохання й ін. Була в нас дівчинка з Чернівців, яка одержала 4 роки і просиділа під слідством 1,5 року, так вона через місяць після суду вже була на свободі (щось на зразок нашої підписки про невиїзд, тільки в межах Італії, і ще щовечора повинна була відмічатися в поліцейській дільниці). — Незважаючи на «райські» умови, сидіти, напевно, досить нудно... Чи можна було зайняти себе, скажімо, роботою? — Було три місця роботи (на п’ять чоловік), нас чергували по колу. Ми прибирали коридори, мили підлогу. Робота тривала три години в день з 8 до 11 ранку й оплачувалася 250 євро на місяць. Ті, хто сидів довго за вироком суду, могли працювати й в інших місцях, тому що мали право виходити за відділення. Я, оскільки була під слідством, такого права не мала. Наприклад, американка працювала по розподілу згадуваних покупок і доставляла нам їх тричі на тиждень. Я, щоб вбити час, багато в’язала — до мене навіть вчитися ходили... А взагалі, говорять, що в Європі італійська в’язниця — це ще не найкращий варіант. Я чула про в’язницю в Іспанії. Там є басейни, і дозволяється зустріч з чоловіком в окремій кімнаті кожний місяць. Або в Голландії — одна із співкамерниць сиділа там більше року, розповідала, що в них був котедж, на другому поверсі три кімнати по двоє людей, величезна тераса, внизу піч НВЧ, посудомийна, пральна машина...

«Я підписала папери, не розуміючи їх» — Повернемося до вашої справи. В Італії вас допитували? — Та мені взагалі за всі «тюремні» 15 місяців не задали жодного запитання по суті. Запитали один раз у Словаччині, другий в Італії — як вас звати, де ви живете? І все... Італійці, щоправда, надіслали письмове обвинувачення, на яке я написала відповідь. — Як же вас випустили? — Дуже просто — 21 січня цього року годині о 5 вечора прийшов капо посту (на зразок старшого наглядача) і сказав: «Швидко, за 10 хвилин зібрала речі й марш на вулицю». Віддали мої 30 євро і виставили на вулицю, у темряву. Якось добралася до вокзалу, зателефонувала сестрі, яка живе в Італії, у результаті її чоловік зустрів мене в Пармі. Пішла в поліцейську дільницю, зареєструвалася і до 8 травня жила в Пармі. У поліцейську дільницю приходили всі папери від судді. Коли мені дозволили виїхати з Італії, довелося знову «відвідати» Рібібію. Одержала паспорт 7 травня, після чого звернулася за допомогою до нашого римського консула, який, до речі, так жодного разу і не відвідав мене у в’язниці, хоча й обіцяв це сестрі. Запитала по телефону: «Як ви збираєтеся мене відправляти?». Він відповів: «Ви вважаєте, що я про це думаю?». Тоді я попросила хоча б посприяти з авіаквитками на Київ, оскільки їх не було. Але й у цьому мені відмовили. — А папери якісь при виході з в’язниці підписували? — Так, і досить багато, італійською мовою. Я їх зовсім не розуміла, але не підписати не могла — інакше не випустили б. Це, до речі, є порушенням прав людини. Причому в Італії прокурор мені сказав, що якщо в цій країні відбувається хоч одне порушення таких прав, справа стосовно потерпілого негайно закривається.

«Достатньо було б одного папірця з України, щоб моя доля змінилася» — Отже, ви повернулися додому. Яка ваша версія того, що трапилося? — Мені здається, відіграло роль прагнення роздмухати історію з викриттям «російської мафії» й нерозуміння італійцями суті проблем нашого туризму. Плюс домисли, небажання розібратися. Ви про це писали — обвинувачення не стикується з фактами. — Поки тривало слідство, Україна не клопоталося за вас? — Ні, це вам не Штати... Чоловік звертався в МЗС, йому сказали, що, мовляв, це справа Генпрокуратури. А там теж відповіли, мовляв, не наша справа, словаки затримали, їм і вирішувати... На жаль, не допомогло і відомство Ніни Карпачової, там теж відіслали нас у МЗС. Хоча в тій же Словаччині мені говорили, що достатньо було б хоч одного папірця з України, щоб до моєї долі поставилися уважніше. — Ви маєте право виїхати за кордон? — Не впевнена, що мене «вийняли» із розшуку по Інтерполу. Але офіційно мене ніхто не попереджав, що я не можу покинути Україну. — Які документи ви направили в Страсбург і чого домагаєтеся від міжнародного суду? — У Страсбурзі лежать дві заяви мого словацького адвоката, де мова йде про 10 порушень прав людини. І ще одне — з приводу порушень в Італії (їх всього два, але вони були). Значить, можу вимагати взагалі припинення справи проти мене і, звичайно, великої грошової компенсації за втрачені частину життя, здоров’я, репутацію... — А тут, в Україні, правоохоронці мають до вас претензії? — Ні. Але оскільки моє питання знаходиться в Страсбурзі в «підвішеному» стані, вважаю, що в будь-який момент можуть бути провокації — я до цього готова. Думаю, що італійцям і словакам сплачувати зовсім не хочеться. Що їм легше домовитися з нашими, «закрити» мене, тоді й справа в Страсбурзі провалиться. Скажуть — бачите, вона в тому-то й тому-то винна, навіщо її захищати...


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Коментарі (всі коментарі проходять модерацію)

Залиште вiдповiдь

Читайте також