Єлизавета Сиротюк зі своїм чоловіком Павлом переїхала у Сарни з Луганської області. Їх запросив до себе жити самотній дідусь. Він запропонував: доглянете за мною до смерті, то заповім свій будинок на вулиці Кошового в Сарнах. Ліза та її чоловік відразу ж погодилися і виконали волю старого. Коли дідуся поховали, стали законними власниками його будинку.
Бог не дав подружжю дітей. Оглянутися не встигли, як старість прийшла на поріг. У чоловіка почала прогресувати хвороба Панкерсона. Жінка стала шукати розради в церкві. Вона не пропускала ні недільних служб, ні релігійних свят. У місцевій церкві на той час з’явився молодий священик Микола, саме у нього бабуся Ліза сповідалася і причащалася. Довідавшись, що у неї хворий чоловік, він став приходити до старих, щоб його сповідати та причащати. П’ять років тому Єлизавета стала знову самотньою — поховала Павла. Молодий священик вирішив втішити бабцю — напросився до неї в квартиранти. Жінка погодилася дати притулок священику, його дружині і двом неповнолітнім дітям. Спочатку квартирант був послужливим, турботливим та привітним до своєї господарки. І жінка захотіла йому віддячити за те, що старість не треба буде коротати на самоті. Вона запропонувала: якщо родина священика погодиться доглядати за нею до смерті, до віддасть їм свій будинок. Отець Микола охоче погодився та влаштував бабці Лізі зустріч з приватним нотаріусом. Жінка ставила свій підпис на паперах, не вникаючи в суть написаного, а нотаріус навіть не спромігся прочитати вголос старій жінці те, що було написано в паперах, хоча був зобов’язаний це зробити.
Священик почав господарювати в обійсті бабці Лізи: зробив добудову, провів у будинок газ. Сусідам навіть здавалося, що бабуся Ліза нарешті знайшла справжню родину, а отець Микола став для неї неначе сином.
Але «сімейне» щастя було недовгим та зруйнувалось нанівець. Бабуся Ліза стала мимовільним свідком сварок священика з дружиною. Хоча він вчив своїх парафіян бути добрими, сам в миру все частіше кривдив матушку Світлану. У містечку всезнаючі бабусі навіть почали говорити про те, що у священика з’явилася… коханка — жінка, що допомагала отцю по-господарству. Зрозуміло, що таке захоплення не сприяло сімейному щастю.
Якось, почувши, що квартирант в черговий раз підняв руку під час сімейної сварки на дружину, бабуся заступилася за жінку. Отець Микола порадив бабусі Лізі «не сунути ніс у чужі справи». Після цього стосунки господарки будинку та її квартиранта остаточно зіпсувалися. Микола перетворив життя Єлизавети на пекло. Він забороняв їй спілкуватися із сусідами, залишати будинок, вимагав гроші, нібито, на оплату за газ. А вона нікому і скаржитися на Миколу не стала, лише молилась і терпіла.
— Ні, він мене не бив, але знущався наді мною морально, — зізнається потім бабуся Ліза журналістам.
Вона більше не впізнавалася у тирані тієї доброї та привітної людини, якою раніше бачила священика. А коли їй стало зовсім нестерпно жити в рідному будинку, вона зателефонувала своїм знайомим — подружжю Гапкіних і запитала в них:
— А можна, я у вас поживу?!
— Що трапилось? — стривожилися ті.
Але бабуся Ліза відповіла їм мовчанням, а в слухавці чітко було чути її приглушені ридання. Микола Гапкін взяв таксі, поїхав із дружиною на вулицю Кошового та забрав бабусю. Тільки тоді Єлизавета Григорівна розповіла їм правду про свої стосунки з квартирантом.
Ця історія зі священиком остаточно підірвала здоров’я старої жінки, вона зараз тяжко хворіє та проводить усі дні в постелі.
Коли про ситуацію, в яку втрапила Єлизавета Сиротюк, довідалися у прокуратурі Сарненського району, там вирішили захистити інтереси старої жінки. І тоді вона почула новину, яка остаточно звалила її з ніг: під час перевірки скарги на тирана-священика виявилося,що бабуся вже не є ані господаркою свого будинку, ані земельної ділянки. Відтепер все господарство належало священнику.
— Виявилося, що не без допомоги місцевого нотаріуса, замість договору довічного утримання, отець Микола уклав з Єлизаветою Сиротюк договір купівлі-продажу будинку та земельної ділянки. Сарненський районний суд, до якого звернулась з позовом прокуратура, прийняв рішення підтримати позов прокурора району й умови договору визнано недійсними. Судом стягнено з Миколи Понорчука 6 тисяч гривень морального збитку на користь Єлизавети Сиротюк. Це рішення вже набуло законної сили, Понорчук його оскаржувати не став, — розповідає Володимир Питель, прокурор Сарненського району.
— У суді він поводив себе зухвало. Замість того, щоб попросити в бабусі прощення за свій підлий вчинок, намагався довести свою «правоту.» До речі, усі свідки з боку Єлизавети Сиротюк охоче дали свідчення, щоб підтримати жінку, а от ніхто з городян не з’явився в суд, щоб захистити самого священика. І цим — все сказано, — говорить Андрій Таргоній, помічник прокурора Сарненського району.
Після цієї історії священик виїхав з Сарн. Ще до рішення суду Священний синод УПЦ позбавив Миколу Понорчука сану. Виявилося, що ні в одному приході він зі своїм поганим характером не вживався.
— Я народилася сиротою, сиротою і вік свій доживатиму, — ремствує Єлизавета Сиротюк, але тим часом зізнається, що в будинку у подружжя Гапкіних їй добре, затишно і про неї тепер справді турбуються, як про рідну людину.
