Яна Зінкевич: «Оперувати доводиться на полі бою і без наркозу»

Тендітна 19-річна рівнянка Яна Зінкевич уже майже рік на передовій. Вона — керівник медичної служби Добровольчого українського корпусу. В її підпорядкуванні — сотня медиків, які рятували життя пораненим бійцям у Дебальцевому, Маріуполі, Донецькому аеропорту. Днями Яна приїхала до Рівного, але надовго не затрималася. Навідала батьків і знову — на передову.

У зону АТО Яна прибула під час першої хвилі мобілізації. Коли торік у квітні батальйон "Правого сектора" тільки створювався, була в ньому єдиною дівчиною. Бійці, побачивши її, дивувалися: для чого сюди приїхала і що робитиме, коли побачить кров та рани? Але змінили свою думку. Бо так безстрашно, як Яна, рятувати від куль та осколків, а часто і витягувати з-під завалів поранених, зміг би не кожен професійний лікар. Яна — медик не за професією, а за покликом долі. — Лікарі та медсестри бояться їхати на схід, тому хто рятуватиме хлопців, як не ми? — каже Яна Зінкевич. — Спеціальної медичної освіти більшість добровольців корпусу, як і я, не мають. Головна вимога — аби руки не тремтіли. А на війні за потреби станеш і терапевтом, і хірургом, і анестезіологом... Всіх поранених на передовій відвозять саме наші санітари. Вони ж надають першу медичну допомогу бійцям. Потім лікарі їх транспортують в інші госпіталі. Найчастіше — у Дніпропетровськ. За те, що рятують поранених під обстрілами, розповідає Яна, медики-добровольці мали спочатку непорозуміння з військовим керівництвом: — Вони не розуміли, як в екстремальних умовах можна так швидко реагувати, як ми. Бувало, що тяжкопоранені чекали по декілька діб, аби їх доставили в тил. Тоді я вирішила: не чекатиму, доки керівництво дасть наказ вивозити поранених. Навіть коли знаємо, що триває обстріл, все одно прориваємося. У Карлівці під наглядом снайпера виносили убитих, у Пісках — їхали через міст, який обстрілювали... В аеропорту евакуйовували за раз по 50 осіб! Особливо складно було взимку. Наш медичний автомобіль не раз влітав у кювет. Часто, щоб надати медичну допомогу, доводиться бігти або повзти. Із особистого захисту у медиків-добровольців — каски та бронежилети. Зброєю хоча і можуть користуватися, проте відстрілюються лише за крайньої потреби. Зізнаються, основна їхня зброя — аптечка і лікарське вміння. Інколи оперувати доводиться на полі бою і... без наркозу. — Тяжко, коли постраждалих бійців багато і всі чекають допомоги, — продовжує розповідь Яна. - Просять, молять, стогнуть. Звісно, у першу чергу поспішаю до тяжкопоранених. Якщо у хлопця поранена нога, а стогне він найголосніше, до нього підходжу в останню чергу. Знаю, що він може зачекати, а рятувати потрібно того, хто лежить і майже не дихає. Буває, військовики від болю лаються, а я... радію — значить, при свідомості! Коли працюю, не звертаю увагу ні на "гради", ні на засідки. Страх? На нього теж не маю права! Єдине, перед чим відчуваєш безсилля, — смерть. Найтяжчий з усіх для мене був Дебальцевський напрямок. Із майже 4800 бійців частина так і не вийшли з оточення. Лише за три дні у морзі Артемівська було понад 280 тіл... Щоб повернутися до мирного життя, на думку Яни, недостатньо вижити чи вилікуватися, після АТО бійцям потрібна психологічна допомога: — Ті, кого торкнулася війна, — специфічні. Вони не хворі, просто мають загострене почуття справедливості. Їх потрібно буде якось повертати до цивільної реальності. Варто подумати про створення спеціальних реабілітаційних центрів для бійців, їхніх родин, дітей. Коли війна закінчиться — сказати складно. Але це моя мрія. Друга мрія — вивчитися на лікаря. Але поки що я потрібна там, на сході. Допомагатиму бійцям стільки, скільки мені стане сил.