В історії українського багатостраждального народу є чимало скорботних дат, спогад про які пронизує серце болем. Одна з них — 26 квітня 1986 року, коли над квітучим українським Поліссям здійнявся в нічне небо зловісний вогонь радіаційного вибуху, коли «мирний атом» перестав слухатися людей. Відтоді минуло 20 років, проте Чорнобиль і досі є незагойною раною.
Чорнобиль. Вибух на АЕС. Страшне лихо, що спіткало Україну і ввесь світ. Ця трагедія є болючою історією нашого народу та держави. Життєвий та службовий шлях значної частини пожежників зі всієї України пов’язаний безпосередньо з ліквідацією її наслідків. Пожежники першими ступили на лінію вогню, першими розпочали ліквідацію наслідків аварії, адже вони рятували не тільки Україну, а й усю Європу від жахливого лиха, масштаби якого неможливо навіть уявити. Ніхто з прибулих пожежників не знав, як реагує організм людини на високу радіацію, але психологічний бар’єр зникав, коли згадували про подвиг Володимира Правика, Віктора Кібенка, Леоніда Телятникова та інших. Радіація — це не просто фахове каліцтво пожежника. У розквіті сил пішли з життя десятки пожежників-ліквідаторів, сотні працівників пожежної охорони звільнились через хвороби, а скільки їх одержало значні дози опромінення, які через роки болісно стискають груди та нагадують про себе тяжким безсонням. Ця трагедія забрала життя десятків тисяч людей, завдала шкоди десяткам мільйонів. Її наслідки ще відчують на собі майбутні покоління. Вона вважається найжахливішою катастрофою в історії людства. Жодна статистика не скаже, скільки людських доль понівечено чорнобильським смерчем, скільки ще ліквідаторів дотлівають по різних лікарнях, скільки їх уже відійшло у вічність. А скільки таких по всій Україні, а нині й по всьому світу?.. Тисячі, мільйони? Невідомо, але всі вони, без сумніву, вже ніколи не зможуть жити нормальним життям, бо завжди згадуватимуть те, що було колись — світлі сторінки життя, яким воно було до аварії на ЧАЕС. Все більше часу спливає від дня Чорнобильської трагедії і все менше безпосередніх учасників тих подій, але чорнобильське лихоліття залишиться навіки в пам’яті тих, кого називаємо «ліквідаторами». І не пройде воно повз душу та серце громадян України, кожної весни нагадуючи про себе. Героїзм пожежників, як і пам’ять про загиблих воїнів, уражених смертельними променями й пов’язаними з ними хворобами, завжди повертатиме вдячних нащадків обличчям до весни 1986 року. Тож згадаймо їх поіменно. І тих, які пішли за вічну межу, і тих, із ким ми ще маємо честь жити поруч. Бо, як каже народ, це потрібно не мертвим, це потрібно живим.
