Потрапивши на Полісся, одразу й не здогадаєшся, в яке століття лихий заніс. Старі хати, чагарники довкола, один телефон на усе село, кілька телевізорів і тридцять пар очей, які вдивляються у чужинця, неначе прибульця із Марса. Це те Полісся, про яке чомусь не прийнято офіційно говорити. Хоча й там, у поліській глибинці, є життя. Бідно, але все ще живуть поліщуки.
Зарічненський район — дотаційний, неприбутковий. Хоча як для кого… Ліс — основне джерело наповнення місцевого бюджету і кишень районних князьків. Колись ліс був усюди. Тепер його ріжуть, в окремих місцях з’явились такі собі галявинки у кілька гектарів, як у Сибіру, де впав Тунгуський метеорит. Щоправда, тут, окрім пеньків, можна побачити ще й білоруських прикордонників. Вони недалеко. На своїй території дивляться за сусідами — українцями. І навіть не у бінокль. Тепер їм не заважають дерева, бо лісу вже немає. Де-не-де залишились гасла «Бережіть ліс — народне добро» або «Ліс — це легені планети». Якщо так, то вже зовсім скоро на мапі з’явиться ще одна пустеля. А людей, що її населятимуть, прозиватимуть поліськими бедуїнами.
Бедуїни Пити на Поліссі вміють. Хоча пили й раніше, та тільки у вихідні й не в таких кількостях. Тепер мало не щодня. Перших поліських бедуїнів я побачив о пів на дев’яту ранку. Вони йшли селом, підтримуючи одне одного й щось наспівували. Люди п’ють, бо немає роботи. П’ють, бо не можуть прогодувати свої сім»ї. П’ють, бо немає навіть за що поїхати на заробітки у сусідній район на буряки. Або ж до дітей у Білорусь. Дід Іван живе у Неговичах. Дружина померла десять років тому, а діти подалися до Білорусі, там і осіли. Зранку порпається на землі, поки є сили. А увечері від самотності і туги за бабою і дітьми напивається до чортиків. А ще п’ють, бо про них, поліщуків, усі забули — від малого начальства до великого. Згадують тільки перед виборами. Тоді до них як до «чєловєка», а після — як до бедуїна, якого можна купити за пляшку і закуску.
Президентська дорога Районне начальство звітує голові облдержадміністрації: «Безробіття стало менше, зарплати підняли, паї надали». Шкода, що голова ОДА туди не приїздить. Він би і не доїхав. Тут немає доріг. На «Топографических картах Генштаба» шляхи помічені тонкою чорною лінією. Такими лініями напевно позначають грунтові дороги. Десятки кілометрів бездоріжжя, пісок, каміння — оце і є поліська грунтовка. Де ділянка трохи краща — то дорога, зроблена ще за польських часів. …1996 рік. Президентські вибори. Леонід Кучма і Олександр Лукашенко майже одночасно отримали листи від мешканців сіл Неговичі та Омит: »Просимо приєднати наші села до Білорусі. Через те, що із сусідніми українськими селами не має а ні дороги, ні сполучення», «до Білорусі ближче і легше добиратись». Лист наш Президент таки прочитав, бо зреагував: «Негайно побудувати дорогу». Полетіла звістка у Рівне в ОДА і Роман Василишин особисто взяв під контроль будівництво «стратегічної» для Рівенщини дороги. За кілька місяців горе-будівельники її здали, а керівництво прийняло. Мешканці Омита ніколи не забудуть цю, непересічну для забитого поліського села подію. Такої кількості іномарок, людей у костюмах і журналістів у Омиті вже ніколи не буде. Баба Антоніна каже, що на урочистому відкритті ці поважні дядьки з’їли два кабани і випили стільки, що деяких «людей у чорному» вантажили у машини, бо самі вже не могли іти. 2004 рік, серпень. Дев’ять років минуло від часу введення в експлуатацію президентської дороги. Сім кілометрів піску і каміння, яке розбиває піддон авто, підвіску, вилітає з-під коліс і цілить тобі ж у скло. Дороги на Поліссі такі вузькі, що двом авто не розминутися. Узбіччя не має. З обох боків болото і ліс. Ось воно село Омит, після 60-хвилинного трусіння, авто викидає на грунтову дорогу.
Лелеки Тут на Поліссі їх багато. Місцеві кажуть, що іноді приїздять іноземці, щоб подивитися на наших лелек. В Європі лелека — рідкісний птах. В Омиті я нарахував 22 лелечих гнізда. Однак це не означає, що у селі багато дітей. Дітей шість, молодих сімей — три, усі інші старі люди. У цьому році до першого класу Омитської початкової школи піде лише одна дівчинка! А усіх учнів — аж чотири. Тетяна Павлівна у школі працює 22 роки. Майже за чверть століття у школу із районного і обласного управлінь ніхто не приїздив. Жодної допомоги. Вона сама виховує і вчить дітей до четвертого класу. На уроці лише вчителька і учень. Дзвінок на перерву, а коридори порожні. Не чути дитячого сміху, тупотіння ніжок, такої звичайної для школи метушні. Восьмирічна Вікторія Ганчук перший клас закінчила на «відмінно», цього року йде у другий. ЇЇ старша сестра Оля перше вересня зустріла у п’ятому класі сусідської загальноосвітньої школи, щоправда, тепер їй щодня доведеться долати сім кілометрів, аби дістатися до навчального закладу. Сонячний знак Язичництво у поліщуків у крові. В’їжджаючи у Мочаницю, помічаєш старі будинки, у верхній частині даху яких викладено давній поганський знак «Солярій» — його зображують у формі ока або сонця, від якого угору піднімаються промені. У селі ми знайшли тільки одну людину, яка знає, що він означає. Батюшка Павло — місцевий краєзнавець. Грає у футбол, вчиться в Острозькій академії, сам обробляє 7 гектарів землі й майже щодня служить у церкві. А ще депутат райради. За словами батюшки, «Сонячний знак» на хатах почали викладати ще наші предки у сиву давнину, аби бог Сонця заступився за ту чи іншу родину. Знаки залишилися, проте люди втратили зв’язок із предками і забули, звідки він узявся. А усі старожили, які з покоління в покоління передавали своїм дітям таїну, вже повмирали. У баби Олі на хаті також сонячний знак. У селі її добре знають. Вона вміє робити те, що не під силу іншим. Молитвами старенька зашіптує хвороби, знімає порчу, ляки і таке інше. Репутація й авторитет, особливо тут, у селі, річ серйозна. Баба Оля каже, якби не допомагали її нашіптування, то люди б не ішли. А йдуть і йдуть з різних сіл. Старенька, як і заведено, не виказала усіх своїх таємниць. На кожну недугу в неї своя молитва, замовляння має чудодійну силу. Баба Оля може зцілювати, та от не вміє з себе скидати ту негативну енергетику, котру переймає від людей, позбавляючи їх від недугів. Усе бере на себе. Тридцять років була здоровою, а тут відмовили ноги. Каже, напевно, її час прийшов спокутувати гріхи. Хоча й лікувала молитвами і безкоштовно. Знахарі тут є у кожному селі. А от відьми і чаклуни, ті живуть у лісі, подалі від людей. Їх намагаються сторонитися. Отець Павло, як істинний православний священик, проти усіляких знахарів і цілителів. Однак з церкви їх не виганяє, коли ті приходять на службу. Тож двері церкви у Мочаниці відкриті для всіх. Церква у Мочаниці старенька, збудована ще у ХІХ столітті, дерев’яна, пофарбована у небесний колір. Тут була ікона — дуже давня. Місцеві й не пригадають, звідки вона взялася. Проте дуже добре пам’ятають, коли її поцупили. Святий образ вкрали торік. Злочинців, звичайно, не впіймали. Не допомогли і ворожки. Усі в один голос твердили — то чужинці.
Зарічненський Лис Володимир Чуйко — вчитель фізики і географії, у народі синоптик. Такий собі «волинський Лис» тільки на зарічненський лад. Погодою Чуйко зацікавився у 1976-му — відтоді щодня занотовує напрям вітру, температуру, опади. А ще спостерігав за птахами, рослинами та деревами. «Синоптик» переконаний, що погода має свої цикли і вони через певний проміжок часу повторюються. Тепер люди йдуть до пана Володимира за погодою. Як з’ясувалось, за 28 років він помилився тільки один раз. У метеоцентрі, каже пан Чуйко, також помиляються, в них це називається «похибка». На президентські вибори дід передвіщає сонячну погоду. А от зима буде морозною і холодною. Бо багато лісових горіхів. Так що начувайтеся, примовляє старий на прощання.
Залізний птах «Кукушка» — так на Поліссі називають потяг з чотирма вагончиками, дуже схожий на дитячу залізницю. Колію збудували на початку минулого століття поляки для транспортування лісу. В’ячеслав Литвинчук на «зозулі» старший машиніст. Ось вже десять років, мало не щодня, він відправляється у рейс за маршрутом Зарічне-Антонівка. Найдовша в Європі вузькоколійка простяглася на 106 кілометрів через дрімучі ліси, безкрайні поля та непрохідні болота. Лісові тунелі нависають над дахом, утворюючи суцільне склепіння. Тут на Поліссі й донині є села, наприклад, Тиховиж, куди можна дістатися лише «залізним колесом». Для багатьох мешканців цього району Рівенщини «зозуленька» — єдиний, доступний вид транспорту. «Потяжок» безкоштовно возить школярів та пенсіонерів. Останні тут у більшості. Баба Надя живе у Млинку. До Зарічного їздить дуже часто, возить до шпиталю хворого чоловіка. Якщо «зозулю» спишуть на металобрухт, каже старенька, тоді на старих поліщуках можна сміливо ставити хрест. Вони тут нікому не потрібні. Локомотив переїздить Стир. На мапі — це 57-й кілометр. Кордон між Зарічненським та Володимирецьким районами. Це найнебезпечніша та найвідповідальніша ділянка маршруту. Міст старий і на дерев’яних палях. Коли паровозик посередині мосту, його так «гойдає», що мимоволі усі галасливі немовлята засинають. Провідниця і кондуктор Люба знає усіх пасажирів в обличчя й на ім’я. Адже потяжком у переважній більшості їздять одні й ті ж люди. Люба іще не забула тієї зими, коли потяг зламався і застряг прямо у лісі за десятки кілометрів від найближчого населеного пункту. Зв’язку в провідників із великою землею, тобто райцентром, немає. Тому ті, хто молодший, у хуртовину змушені були йти через сугроби за допомогою. А старі й малі жили у вагонах майже дві доби. Шкода, що не було серед них іноземців. Ті люблять екстрім і готові за нього платити. Іноді такі туристи заїздять сюди на Полісся, аби прокататися раритетною і найдовшою в Європі вузькоколійкою, яка могла б приносити у місцевий бюджет чималі гроші. Однак залізниця чиновникам, як кістка у горлі. На їхню думку, вона нерентабельна, бо багато з’їдає на ремонтах, а купити новий поїзд немає грошей. Тому ладні порізати її на металобрухт, так само як і п’ять паравозів, які колись були у депо. Та ось люди проти.
Нобель Озеро у серці Полісся. Воно таке ж давнє, як і саме село. Однак історією тут не переймаються. Бо є справи важливіші. Врожай треба збирати. У Нобель ми приїхали напередодні відкриття сезону полювання на дичину. Усе узбережжя було нашпиговане палатками і людьми, кажуть, в основному з обласної адміністрації, СБУ та міліції. Удень тихо, пані Василина каже, що то вони готуються до полювання. А під вечір виповзають із своїх лігвищ з рушницями й цілять в усе, що рухається. Місцеві жителі до сезону полювання цього разу підготувалися ретельно. Усю домашню птицю поховали від чужих очей, бо торік горе-мисливці постріляли багато домашніх качок. Після полювання ліс довкола треба вичищати від скла та іншого мотлоху. Та хто цим займатиметься. Перлина Полісся перетворюється у звалище. Риба уся пішла на Білорусь. Тут її глушать динамітом і виловлюють електровудочками. У районній адміністрації переконані, що це — справа рук місцевих. А ще приїздить час від часу Ігор Бакай з Адміністрації Президента. Він полює на аероглісері. Такий собі човен з гвинтом за спиною. Коли він проїздить озером, говорять місцеві, то у Нобелі місяць немає риби. Доріг у цьому краї також немає. Краще пливти човном. Тут він основний транспортний засіб. Сидячи у човні й вдивляючись у глибочінь озера, думав про забитих і відірваних від світу поліщуків. Як часто вони моляться і запитують у Бога, чому Отець Небесний прирік їх на таке життя. Коли щодня, аби не втратити людське обличчя і не спитися, їм доводиться боротися. З собою, системою, країною, яка про них, про своїх синів і дочок, чомусь забула.
