Тому що ми поки що нікого не перемогли. І від того, що ми будемо щогодини заявляти про неминучу перемогу, вона не наблизиться. Бо перемога наближається не «позитивом» від мислителів, а тяжкою працею та бойовими подвигами наших вояків. А також щоденними загиблими внаслідок війни військовими і цивільними українцями. Невже цим мислителям невтямки, що тим, кого сьогодні смертельно вразила ворожа куля, хто загинув після чергового обстрілу у власній квартирі, у дворі чи на автобусній зупинці, вже якось байдуже до майбутніх стагнації, інфляції, корупції? І скільки ще це все триватиме, нікому не відомо. Ми не знаємо, чи всі ми доживемо до обіцяної Валерієм післявоєнної біди.
Тому не про це слід тепер говорити і не про це сперечатися. Сьогодні для всіх нас важливо одне – дожити до цієї перемоги. Або не дожити. Всім без винятку – і тим, хто, за прогнозами мислителя, буде після війни збагачуватись через корупцію, і тим, хто буде зубожіти через інфляцію та стагнацію. Давайте спочатку переможемо. Давайте доживемо до того дня, коли будемо впевнені, що за мить не прилетить ворожа ракета і не позбавить життя когось із нас, наших батьків, дітей, онуків…
А тим, як нам далі жити після перемоги, я би на місці вдумливих науковців не переймався. Головне – жити. Бо краще жити в стагнації, корупції та інфляції ніж не жити взагалі. Чи не так?
