— Наймиліший період у житті людини — дитинство, а ваше пов’язане з українськими Прилуками. Пам’ятаєте ті роки?
— Такі спогади нікуди не зникають. Коли приїжджаю до України, немов у дитинство повертаюсь. Мої батьки — з українських земель родом. Я сюди їздив, починаючи з 1939 року. Потім, коли почалася Велика Вітчизняна війна, була перерва, але після перемоги над німцями десять років поспіль їздив до бабусі, у село Варва під Прилуками. Там минула вся моя юність.
— Згодні, що шлях у світ великого кіно для вас проклав режисер Ельдар Рязанов?
— Ельдар Рязанов — мабуть, єдиний режисер, який зробив мені ім’я у кіно. Так чи інакше, випадково або невипадково, та я потрапляв до нього в картини — вони чудові, живучі. Мають властивість зберігати з часом більше, ніж у них було закладено. Їх любить публіка. У них чудово грають актори. У Рязанова є кілька кіношедеврів, які всі знають. Навіть якби він зняв лише їх, цього було б достатньо для того, аби сказати, що Рязанов — прекрасний режисер. Я йому дуже вдячний за те, що він обирав мене для свого кіно.
— Ви неодноразово зазначали, що актор грає сам себе. А в якій картині глядачі можуть побачити сьогодення Гафта?
— Усюди. Я не переграю. Зображую самого себе за певних обставин. Але мої ролі не можна назвати автобіографічними. До того ж, я не надто перевантажений кіноролями і не вважаю себе кіноактором. Я більше — людина театру. У кінематографі у мене не так багато досягнень, і хвалитися особливо нічим. Я люблю інших акторів у кіно.
— Певному загалу відомий ваш вислів: «Театр схожий на футбол». Чому виникла така алегорія?
— Тому що життя у театрі — це гра. Режисер схожий на тренера, а артисти — на футболістів. Актор, як і гравець, під час гри й до неї має контролювати стан своєї душі, відгородитися від усіх земних прикрощів, побороти хвилювання. Слід постійно думати про свою роль. Наприклад, коли футбольна команда виходить на поле, я вже бачу, хто з них готовий до гри, а хто — все провалить. За початком спектаклю можна зрозуміти, буде він вдалим чи навпаки. Спілкування на сцені й на футбольному полі — найважче. Тому що треба вміти бачити й відчувати одне одного, розуміти.
— Зі своєю дружиною, актрисою Ольгою Остроумовою, ви разом 18 років. Поєднали свої долі вже у зрілому віці. У таких пар, як правило, міцніші шлюби. У чому секрет?
— Далі рухатися нікуди — пенсія на горизонті. Якщо вам здається, що у мене все благополучно, — хай так і буде. Людина жива, поки їй подобається життя. Треба вміти бачити власну дружину як уперше. Але це залежить від обох. Життя — непроста штука, і все гладко не може бути.
— Ви — відомий творець доволі колючих епіграм на своїх колег. А стосовно себе почуття гумору застосовуєте?
— Вам збоку видніше, чи маю я почуття гумору. До того ж, я вже не складаю епіграм, лише вірші. Але не вважаю себе поетом. Пишу собі на втіху. Мені подобається поезія. Іноді, у віршах, вдається зробити більше, ніж у ролі.
— Вашій дружині Ользі не надто подобалися жартівливі епіграми. Вас це не ображало?
— Вона й зараз їх не сприймає. Мене це зовсім не зачіпає. Наша сім’я — не товариство взаємного захоплення. У нас ви не почуєте дифірамбів на адресу одне одного. Огидно, коли всі вигукують: «Ти — геній! Усе чудово!». Це непристойно. Генії — не ми, і треба це усвідомлювати. Ми — не поети і не артисти: знаємо приклади набагато вищі. Слід пам’ятати про це.
— Нещодавно ви втратили єдину доньку від першого шлюбу. Наскільки легко в такій ситуації спілкуватися з некровними дітьми?
— Я обожнюю своїх некровних і дітей, і онуків. У доньки моєї дружини Ольги — невимовно чудова дворічна дитинка, Захар. У сина, майбутнього кінорежисера, — однорічна дівчинка, Поліна. Коли до нас приходять малюки, я ніколи з ними не сюсюкаю, а повністю розслабляюся і мовчки отримую задоволення — від того, як вони дивляться, бігають, руку подають…
— Любите в минуле повертатися, ностальгувати? Чи вважаєте за краще перегортати «прочитані сторінки»?
— Я навіть не викреслюю з телефонної книжки номерів своїх знайомих, які померли. І речі зберігаю: вони зі мною йдуть життям. Серед них є іграшки, які мені дарували. Люблю Москву. Раніше обожнював нею просто гуляти — де завгодно. Перш за все, у наших Сокольниках, які я обходив уздовж і поперек. Зараз Москва інша зовсім, часи інші, та любов до неї незмінна. Подобається Підмосков’я. Не те що Одинцово і Рубльовське шосе.
