Пригадую смішний випадок – у обласній друкарні, де ми друкували газету «Рівне Вечірнє», теж був тоді примітивний комп’ютер, налаштування якого не співпадало з моїм. Як наслідок літера «є» у наших текстах там просто зникала і мова наших журналістів набувала полтавського акценту – замість «грає» було «гра», замість «буває» – «бува» і так далі. Коректори цього не помічали, думаючи що так і треба.
Але я не тому згадав ці вже дуже давні часи. У ті найперші комп’ютери продавці втулювали примітивні, як на сьогодні, комп’ютерні ігри – усякі там гонки, стрілялки, стрибалки… Мене вразила тоді гра «у війну» де на екрані висвітлювались два війська – українське під синьо-жовтим прапором і їхнє к»ц»пське під їхнім. Мене це неабияк здивувало – тоді щойно закінчувався «совок» і ознак нашої незалежності довкіл майже не було – ходили ще союзні рублі, працювали союзні закони, в телевізорі були союзні програми… Ще навіть футбольного чемпіонату України не було. А їхні розробники вже закладали у комп’ютери ігри у війну між нами.
Лише тепер я розумію, що на цих іграх за понад тридцять років у них виросло вже кілька поколінь, які вважають напад на Україну цілком нормальним. Чому ні? Вони ж бо ще у дитинстві у цю війну грали, з цією війною росли, вчилися, народжували, ростили та вчили дітей! Тому нема чому дивуватися тим із нас, хто досі не може повірити в те, що к»ц»пи з власної волі, а не лише за командою х»йла йдуть нас вбивати. Це у них було завжди, з самих перших комп’ютерів.
