— Ви стали депутатом вперше чи досвід вже є?
— Депутатом я ще не був. Хоча на сесіях різних рад у Львові бував, там мене урочисто зустрічали, нагороджували. Але настає час, коли після спорту треба реалізовувати себе у різних галузях. Звісно, політика для мене — цілком нове явище, але ж одразу ніхто депутатом не ставав. Я пішов у раду, щоб допомагати юнакам, дітям і всім тим, хто хоче займатися спортом або фізкультурою.
— Як часто ви зможете приїжджати у Рівне?
— Звісно, я про це думав. Моя кар’єра перебуває на завершальному етапі, ще є чинний контракт на три роки. Бої відбуваються два-три рази на рік, тому під час паузи між боями я цілком зможу приїжджати у Рівне й займатися справами. Але треба розуміти, що я тут буду не сам, а разом з командою. Від мене одного нічого залежати не буде. Якщо є команда, постійно я тут буду не потрібен — люди працюватимуть, головне — знати механізми. А ми ці механізми знаємо. Люди, які займатимуться питаннями спорту, повинні бути, як мінімум, колишніми спортсменами — щоб знати сучасний стан спорту, розуміти важливість залучення дітей до здорового способу життя.
— А чому, власне, обласна рада Рівненщини? Адже вам ближче Львів…
— Справді, усі питають, чому я не зайнявся політикою у Львові. Справа в тому, що там я є радником голови ОДА та міського голови з питань спорту. У Львові я доволі відомий, у мене є свій статус. І можна сказати, що можу зайти у будь-який кабінет. Тобто для вирішення якихось питань у Львові мені не потрібен депутатський мандат. Нині ми там відкриваємо оновлений спортивний комплекс «Чемпіон», плануємо створити боксерську школу Андрія Котельника. Коли надійшла пропозиція з Рівного, я подумав: а чому б і ні? Справді, чому б не попрацювати над розвитком спорту тут. Тому тут я бачу для себе нові перспективи. Життя не зупиняється на одному боксі та одному Львові. А може, з часом я захочу йти на посаду міського голови? Головне, щоб за плечима була робота, а не слова, як у більшості депутатів.
— Ви заснували іменний благодійний фонд. А які шляхи його наповнення? Особисті гроші?
— Спочатку ми організовували різні змагання за мої гроші, тепер вдається на ці справи «вибивати» гроші львівських обласного та міського бюджетів, отримувати допомогу наших партнерів-бізнесменів. Але ми завжди просимо гроші на конкретні заходи. А для тих людей, котрі нам допомагають, участь у наших проектах — непогана реклама. Оскільки інтерес до наших спортивних заходів у Львові завжди великий.
Наша промоутерська компанія «АК1» першою в Україні провела бій за титул чемпіона світу, а я став першим українцем, який боксував за цей титул вдома. Ми першими запросили в нашу країну, зокрема у Львів, Дона Кінга. Думаю, моє ім’я на світовому рівні вже можна називати певним брендом, який знають і якому довіряють.
— До речі, про професійний бокс. Свій останній бій проти Девона Александера ви програли, хоча багато міжнародних експертів віддавали перемогу в цьому двобої за чемпіонські пояси вам. Ви теж вважаєте, що програли незаслужено?
— Це був бій за звання чемпіона світу за версіями WBC та IBF у напівсередній вазі. Александера у нашій категорії вважають одним з найперспективніших боксерів. Треба розуміти, що оскільки наша вся політика — бізнес, то професійний спорт — це шоу-бізнес. Там, де є великі гроші, справедливість, на жаль, закінчується. Я маю великий досвід несправедливих суддівських рішень, тому добре розумію, що не все залежить від твоїх дій на рингу. Але головне, що люди, які бачили той бій, розуміють, хто був у ньому сильнішим. Навіть американське телебачення наголошувало на тому, що якби Александер бився не вдома, перемогу йому б ніхто не віддав. Але у нього контракт на чотири поєдинки з телекомпанією HBO, тому чи міг він програти? Але після бою кулаками не махають. Треба тренуватися, мати мотивацію здобувати нові титули. І головне — щоб був спортивний фарт, без нього нікуди.
— Нині ви маєте контракт з Доном Кінгом…
— …Який ми, до речі, підписували протягом 12 годин без перерви. Сиділи у ресторані, замовляли чи то каву, чи то ще щось, але великих перерв не робили. Ми диктували свої умови, а він — свої.
— Це справді людина із залізною бізнесовою хваткою?
— Це насправді стиль його життя. Подібно він працює й у інших видах бізнесу. Гроші для нього — хвороба. Але він може й піти на поступки у плані фінансів.
— А ви у своєму житті часто йшли на фінансові втрати заради просування кар’єри?
— Коли працював з «Universum Box Promotion» (німецька промоутерська компанія, відома в Україні насамперед співпрацею з братами Кличками — Авт.), таке траплялося постійно. Просто їм було все одно: прорвуся у боксі — добре, не прорвуся — буде інший боксер. Пригадую, що частину своїх боїв я проводив за смішні, як для професійного боксу, гонорари. Мова йде навіть не про десятки тисяч доларів.
— Сьогодні багатьох боксерів звинувачують, що вони «відбувають номер» і боксують лише за чек. У вас щось подібне було?
— Було таке, що суперник, який володів поясом чемпіона світу, постійно відмовлявся від бою зі мною. То захворів, то з телебаченням проблеми. Ми ніяк не могли зустрітися у ринзі протягом року. А я був офіційним претендентом, і вже під час підготовки до призначеного бою тренер повідомляє, що він знову переноситься. Але я вірив, що цей бій таки відбудеться, тому погоджувався на будь-які умови. Врешті-решт я нокаутував англійця Гевіна Ріса у 12 раунді і завоював пояс чемпіона світу WBA.
— З кимсь із відомих боксерів ви дружите?
— Спілкуюся з багатьма українськими боксерами. Товаришую з Сергієм Дзиндзируком, Володимиром Сидоренком, з якими ми разом виступали за німецький «Universum Box Promotion». А Олександр Дмитренко, нині вже німецький боксер, взагалі мій кум.
— До речі, після зміни громадянства його почали звинувачувати у непатріотизмі. Як ви поставились до вчинку кума?
— Я вважаю його рішення правильним. Там він мешкає давно, Німеччина дала йому дуже багато. Можливо, він справді поставився до України непатріотично. А з іншого боку — що вона йому дала? Чому він був змушений спочатку виступати за збірну Росії у любительському боксі? Україні він потрібен не був. Йому десять років обіцяли дати квартиру. Жодних стипендій не отримував. Нині ми, українські боксери, змушені їхати за кордон, представляти німецькі чи американські клуби.
— Тобто тут ви стоїте більше на позиції спортсмена, а не політика, який би його вчинок жорстко засудив?
— Насправді Саша від України не відрікся — наприклад, він сприяє фінансово у наших благодійних проектах. Я знаю, що намагається допомагати простим людям, котрі про це просять. Тому не маю права його засуджувати. А слухати політиків… Якщо так, то вони всі брехуни. Їхні діти вчаться за кордоном, яких я часто там зустрічаю. Всі капітали вони тримають в іноземних банках, а Україну використовують для заробляння грошей та власного «піару». При цьому, всіх інших вони закликають до патріотизму. Я знаю, про що кажу, оскільки під час своєї організаційної діяльності нам доводилось мати багато справ з політиками та чиновниками.
