Його історія могла б зламати будь-кого. Війна, важке поранення, майже повна втрата зору та прогнози лікарів про інвалідний візок. Але Володимир Климов не лише зміг стати на ноги, а й повернувся до війська, служить у Рівненському районному ТЦК та СП, став кандидатом у майстри спорту та співзаснував ветеранський клуб «Неможливого не буває». В інтерв’ю Армія FM він розповів про свій шлях від перших боїв на Сході до повномасштабного вторгнення, про ціну втрат, силу підтримки рідних і про те, чому сьогодні мобілізація — це питання виживання країни.
2014-й: від Майдану до Савур-Могили
Для Володимира війна почалася не у 2022-му, а набагато раніше. Одразу після Майдану, ще до офіційного оголошення мобілізації, він уже знав, що його місце — у строю.
— Це було свідоме рішення. До того я вже три роки прослужив за контрактом у механізованій бригаді. Ми готувалися до миротворчих місій, знали, що таке блокпости, фільтрація населення. А поштовхом стали «зелені чоловічки» в Криму, — згадує ветеран.
Його підрозділ одним із перших вирушив на схід. Бої за Савур-Могилу, які тривали з кінця липня 2014 року, стали для нього одними з найважчих.
— З 28 липня почалися штурми. Їх було сім чи вісім. Я був командиром штурмової групи. Остаточно взяли висоту 7 серпня, — розповідає він.
Спогад, який залишиться з ним назавжди, — перша втрата побратима.
— Під час штурму, під обстрілом, він не встиг заскочити в броню. Це була моя перша і поки єдина втрата серед підлеглих, — каже Володимир.
Тоді ж, у 2014-му, за його голову росіяни призначили винагороду в 100 тисяч доларів. Чому саме він? Ветеран досі не знає точної відповіді.
— Можливо, була якась інформація про нас, можливо, хтось зливав. Після трагедії під Волновахою ми працювали у складі батальйонно-тактичної групи на Донеччині — блокпости, розвідка, оборона. Можливо, через це.
Повномасштабна: «Це як порівнювати Другу світову і “Зоряні війни”»
Коли 24 лютого 2022 року росія пішла в повномасштабний наступ, Володимир, попри стан здоров’я, знову взяв до рук зброю. Він пішов у військкомат і став на захист Київщини.
— У 2014-му тепловізор — це вже було диво. У 2022-му — без БпЛА нікуди. І найважче, що ворог бачить тебе зверху, — порівнює він дві війни.
Після звільнення Київської області побратими почали їхати на схід. Разом із ними вирушив і Володимир. Там, на Донеччині, його життя знову розділилося на «до» і «після». Артилерійський обстріл, влучання поруч — і темрява.
— Обидва ока були поранені. В одному — скло, в другому — шрапнель, — розповідає ветеран.
Лікарі давали невтішні прогнози: імовірність залишитися в інвалідному візку була надзвичайно високою. Але Володимир збирав себе по частинах, місяць за місяцем.
— Я багато працював над собою, — каже він. — І поруч завжди була моя родина. Дружина, діти, батьки — вони не дали мені зламатися.
«Неможливого не буває»
Сьогодні Володимир Климов — не лише військовослужбовець, який продовжує службу в Рівненському районному ТЦК та СП, а й кандидат у майстри спорту. Разом із побратимами він заснував ветеранський клуб «Неможливого не буває», щоб допомагати тим, хто зараз опинився у схожій ситуації.
— Я знаю, що таке сидіти в лікарні й не знати, чи зможеш колись побачити світ. Але я також знаю, що дива трапляються, якщо не опускати рук. Назва нашого клубу — це не просто слова, це наше кредо, — каже ветеран.
Сьогодні, коли війна триває, він переконаний: мобілізація — це не питання вибору, а питання виживання країни.
— Кожен, хто може стати до лав Збройних Сил, має це зробити. Бо захищати свою землю, свою родину — це не обов’язок, це природне право і водночас відповідальність, — наголошує Володимир. — Ми воюємо за наше майбутнє. І якщо ми хочемо, щоб воно було, ми повинні бути сильними. Усі разом.
