Обласна рада — не філія адміністрації
— Складається враження, беручи до уваги наявність серед депутатів багатьох голів райдержадміністрацій, що обласна рада, яку ви очолюєте, перетворилася на філію обласної адміністрації.
— Те, що люди довірили головам райдержадміністрації представляти їх в обласній раді, накладає велику відповідальність насамперед на самих чиновників. Вони тепер не тільки бояться вищого керівництва, вони думають і про виборців. Голови райдержадміністрацій пішли на великий ризик, балотуючись на депутата. Уявіть собі ситуацію, коли б вони ці вибори програли. Тоді потрібно було б писати заяву про відставку. Не всі питання через обмежене фінансування нам вдається вирішити. Але вже третій рік поспіль бюджет області перевиконується, це вселяє надію.
— Виборці Рівенщини не обрали жодного соціал-демократа депутатом обласної ради. Незважаючи на це, вже через рік в обласній раді була сформована фракція СДПУ(о).
— Наскільки мені відомо, соціал-демократи і не балотувалися в обласну раду. Після того, як я очолив обласну організацію СДПУ(о), мені вдалося об’єднати навколо себе безпартійних на той час депутатів. Сьогодні у нашій фракції сім депутатів. Зауважте, нікого силою туди не тягнули. Є об’єктивні причини, які свідчать, що політичне життя країни все більше концентрується навколо політичних партій.
— Ви говорите про закон, яким передбачається вибори до місцевих рад проводити за партійними списками?
— Можливо, це буде неправильно, що я, керівник великої обласної партійної організації, виступатиму проти цієї законодавчої норми… Та все ж я думаю, що місцеві вибори повинні бути мажоритарними. Щоб люди знали тих, кого обирають, в обличчя. Щоб і спитати було з кого. Але закон є закон. І наша партія активно готується до виборів 2006 року.
Маленька брехня може запобігти великій біді
— Як ви вважаєте, можна керівнику вашого рівня говорити неправду?
— Тільки якщо це стосується долі чи життя людини. Розумієте, різні бувають ситуації. Іноді маленька брехня може запобігти великій біді. Зрозуміло, що цим не можна зловживати і в міру можливості виправляти.
— Коли до стін облдержадміністрації підходять незадоволені люди під прапорами політичних партій, то вони, як правило, вимагають спілкування з Миколою Сорокою. Але майже ніколи — з Романом Василишиним…
— Виконавча влада, яку уособлює обласна державна адміністрація і її керівник, повинна нести відповідальність за свої справи. Запитання найчастіше виникають до виконавців, що й не дивно. Чого мене на мітинг кликати, якщо я не є розпорядником коштів? Я особисто прихильник того, щоб керівник області обирався всенародно і поєднував у собі управлінські та законодавчі функції. Тобто щоб одна особа відповідала за те, скільки коштів на що витрачається, і, відповідно, розпоряджалася тими коштами. Це добре, що у нашій області існує повне взаєморозуміння обласної ради з адміністрацією. А якби було навпаки?
«Я вважаю себе забезпеченою людиною»
— Як депутати облради сприйняли вашу пропозицію проводити тиждень в окрузі для вирішення питань виборців?
— Нормально сприйняли, більшість депутатів так і робить. Кожен депутат облради має свій фонд у три тисячі гривень, яким розпоряджається на потреби виборців — іноді трапляються такі ситуації, коли людині потрібна допомога терміново і немає часу на різні узгодження. Це добре, якщо депутат — бізнесмен і може витягнути гроші з власної кишені, але ж не всі багаті.
— Якщо ми говоримо про гроші, то варто згадати ваше висловлювання щодо того, що ви вважаєте себе багатою людиною.
— Я такого не говорив. Багатство, до речі, вимірюється не лише грошима… Я говорив про те, що вважаю себе забезпеченою людиною. Багатим я відчував себе після закінчення інституту, коли служив у Радянській Армії в Німеччині й отримував 680 марок на місяць та 230 рублів мені клали на книжку тут, у Союзі. Оце було багатство! Потім хіба що зарплатня гендиректора «Газотрону» давала подібні відчуття. Після того, як мене «пішли» із заводу, я зайнявся бізнесом. Спочатку було надзвичайно важко — і морально, і матеріально. А потім, коли все налагодилося, мене знову «нелегка» потягнула у владу. Стимулом для такого рішення були, зрозуміло, не меркантильні інтереси (у зарплаті я значно втратив), а моральний обов’язок. Виявилося, що я був правий у своїх поглядах, за які позбувся посади директора «Газотрону». Тому, відповідаючи за свої слова, пішов у владу. Щоправда, дорогоцінний час було втрачено…
Про що шкодує Василишин
— Ви приймали рішення, про які шкодуєте?
— Були такі випадки. Тоді я намагався хоча б попросити вибачення перед людиною, яка постраждала. Іноді на основі неповної інформації, іноді внаслідок відвертої «підстави» з чийогось боку я приймав неправильні рішення. Виправдання може бути одне — це не було пов’язано з трагічними наслідками для людей.
— Які фотографії стоять на вашому робочому столі?
— А ось дивіться — Президент, Віктор Медведчук, дочка, внук, вихованці Острозької школи-інтернату…
— Ви взяли шефство над школою-інтернатом?
— Я взяв шефство над своїм виборчим округом в Острозі. Це дуже проблемний округ. І я навмисне від нього балотувався у 2002 році на виборах до обласної ради, хоча мені пропонували легші варіанти. Мені хотілося перевірити, що не так, чому я «пролетів» по Острогу в 1998 році на виборах до Верховної Ради. Це древнє місто — доволі непросте, з 14 тисяч виборців я в обличчя знаю половину, там все «на виду», тому працювати потрібно чесно і відкрито.
— Незабаром ви будете одержувати подарунки в день свого народження. Який з минулих подарунків вам запам’ятався найбільше?
— Подарунків було багато. Але я згадую 1990 рік, коли змушений був піти з роботи, втратив посаду, владу, становище. Я не пам’ятаю подарунків, але запам’ятав тих, хто тоді прийшов мене привітати. І через вісім років, коли програв вибори і про мене ніби всі забули, прийшли люди, перевірені життям. Адже всіляко буває на життєвій дорозі — смуга біла, смуга чорна, і ти по ній ідеш. І не важливо, ким ти працюєш — головою облради чи двірником — це ж однакові люди. Я, наприклад, завжди намагався зберігати дружбу і приходити на допомогу близьким мені людям. Можливо, я всього не знав, можливо, мене іноді не було поряд із друзями, які потребували допомоги. Але я старався!
— У вас є мрія? Ви її досягли?
— Кажуть, що чоловіку потрібно посадити дерево, виростити сина, збудувати дім. Сина я виростив, і доньку, вже в них є діти. Дерев посадив по області багато, і будинок — дачу — збудував ще у 1988 році. Мріяв і мрію про те, щоб мої діти і їхні діти своє життя прожили правильно — турбувалися про себе і допомагали іншим.
— Розмова була довгою. Ви стомилися?
— Ні. Стомлюється людина тоді, коли говорить неправду — тоді вона кожне своє слово контролює. А коли говориш правду — то не стомлюєшся.
