Тепло і світло
На початку шістдесятих років у Рівному ще не було газу. Точніше, газ був. Але зовсім не той, за який нині сперечаються глави держав і урядів, на гуртовій торгівлі яким здобуваються неймовірних розмірів капітали «нових русскіх». Того газу було менше, і його можна було помацати власними руками. Розвозили його у червоних балонах спеціальні вантажні машини. Авто зупинялося біля нашого дому, у двері грюкав дядько з металевим ключем у руках і я, маленьке дошкільнятко, спокійно відчиняв двері незнайомцеві. Той мовчки заходив на кухню, спритним рухом відкручував приєднаний до плити балон і замінював його на той, що легко тримював на плечі. Ввесь процес займав десять секунд, після чого диво-богатир із балоном на плечі й ключем у руках зникав, аби приїхати знову за місяць. Подібне дивно читати нинішнім домогосподаркам, які лякають дітей чужими дядьками, яким не можна відчиняти двері. Нічого не вдієш — те життя, коли більшість рівнян практично не зачиняли свої оселі, минуло назавжди. Чи то люди були тоді більш добрими, чи то влада більш міцною. А може, все було простіше — брати в наших оселях не було особливо чого. Всі було однаково чи майже однаково бідні.
Газ у балоні (скраплений) використовувався домогосподарками економно: мови не було зігрівати кухню палаючою блакитним вогнем газовою конфоркою. За балон не тільки треба було платити, цих балонів не було вдосталь. Якщо випалив газ раніше, сиди і чекай, поки приїде за графіком ота сама машина. Диво у вигляді газової плити на кухні тоді було далеко не у всіх. Моя тітка, яка мешкала у старих одноповерхових кварталах поблизу нинішньої міської прокуратури, готувала їжу на плиті, що топилася… дровами. І таких кухонь по місту були тисячі. Коли не було газу чи дров, використовувалися примітивні електроплитки з відкритим електричним дротом, який, нагріваючись, і давав тепло. Це якщо було світло… Багато хто у ті часи продовжував користуватися таким реліктовим на сьогодні приладом, як керогаз. Цей кухонний пристрій горів з допомогою гасу. Гас смердів із великої кухні у сусідній комуналці навіть через перекриття між поверхами. Причина була проста — газовий балон «колективна кухня» випалювала миттєво, після чого кожен грів собі їжу як міг.
Оселі в Рівному опалювалися тоді двома способами: самотужки і центрально. Більшість старих будинків мала систему грубок, інколи з досить гарних кахлів, якими і зігрівалися мешканці. У сараях люди зберігали тоді в основному дрова та вугілля. Заготівля палива на зиму була окремим процесом, були певні норми. Дрова та вугілля не купували, а «виписували». Довкола цього крутилися особисті зв’язки, блат і таке інше. Тепла хотілося усім. Останні роки перед тим, як до Рівного провели, як тоді казали, «природний газ» (на відміну від скрапленого в балонах), запам’яталися мені торфобрикетами. Цими блискучими брикетами, трохи схожими на цеглини, мої батьки чомусь вирішили топити грубку замість вугілля. Брикети були такі гарні, що мені малому хотілося з ними гратися, щось із них будувати. Шкода було палити цю красу (не те що просте вугілля) у грубі. Але доводилось.
Опалення багатоквартирних будинків у центрі міста та військовому містечку називалося тоді поміж людей «паровим». У квартирах були ті ж самі, що і зараз, радіатори опалення. Але тепло до них йшло не централізовано, як тепер від бойлерних та котелень, а з… підвалів. Кожен новий дім мав тоді у підвалі власну котельню. Там працювали кочегари, які нагрівали воду для радіаторів опалення у котлах, спалюючи те ж саме вугілля. Купа вугілля була тоді неодмінною прикметою будь-якого багатоквартирного будинку. На власні очі я вперше побачив кочегара у чотириповерховому будинку на нинішній Соборній, який і зараз стоїть по правій стороні вулиці одразу після аптеки, не доїжджаючи до шляхопроводу з боку пивзаводу. У кочегара, який працював у підвалі цього дому, було ціле господарство, яке мені дуже сподобалось. Ми цілий вечір теревенили з кочегаром про життя, він навіть дав мені покидати лопатою вугілля у піч. А в цей час батьки шукали повсюди дитину, яка невідомо де зникла у морозний вечір. Більше мене до кочегарів не пускали.
Нагрівання води для ванн навіть у великих п’яти— і чотириповерхових будинках у центрі міста було тоді справою самих мешканців. У кухні замість нинішньої газової колонки стояв циліндричної форми «титан», який слід було нагрівати чи то дровами, чи то газом із балона. Мороки з цим було більше, ніж тепер, зате вода, коли треба, була насправді гарячою. Я навіть обпікся було у сусідів, коли приходив до них по-простому помитися, бо у нас ванни не було. Але про це ми згадаємо іншим разом. Коли я спробую згадати, де і як милися у Рівному сорок років тому.
Коротко про освітлення. Попри те, що сучасних економних ламп тоді не було, а на стовпах висіли звичайнісінькі лампочки, на вулицях було світліше, ніж тепер. Чи то розбивали ті ліхтарі не так інтенсивно, чи то електроенергію не економили. Тоді, коли вона була. Хоч з часу останньої війни на той час минуло майже двадцять років, а Хрущов пообіцяв комунізм у 1980-му, світло у Рівному зникало тоді постійно. Свічки та гасові лампи для освітлення були у кожній квартирі й використовувалися регулярно. Було щось по-старому романтичне у читанні підручника з математики при світлі звичайної парафінової свічки. Не вистачало лише гусячого пера, аби тикати ним у чорнильницю замість ручки за дві копійки і уявляти себе вченим із минулого століття. Народ без світла майже не страждав — побутової техніки у вигляді телевізорів, магнітофонів, пральних машин, холодильників і всього іншого у людей тоді майже не було.
Все це замінювало радіо, яке не вщухало з шостої ранку до півночі, незважаючи на те, було світло чи ні. І якщо «брехунець» на кухні можна було вимкнути, чого, щоправда, ніхто чомусь не робив, то репродуктори на вулицях гриміли цілий день, аби люди знали про плани Комуністичної партії, слухали потрібні передачі, долучалися до літератури і класичної музики. Програма була одна повсюди, так що пісня, передана по радіо, була приречена на всенародну популярність. Згадую, що особливо часто тоді по радіо крутили пісні «Хотят лі русскіє войни?» та «Я люблю тєбя, жизнь!». Не думаю, що сьогодні ці «хіти» пробилися б на радіо. А тоді, на початку шістдесятих, мелодії та слова цих пісень супроводжували нас і влітку, і взимку, і коли світили ліхтарі, і коли просто світило сонце. Про те, що тоді сонце світило краще, аніж тепер, читачі, думаю, вже давно здогадалися.
