В останню путь
Ця частина спогадів про життя Рівного початку шістдесятих років буде присвячена не дуже радісному, але неминучому ритуалу відходу рівнян у кращий світ. Це сьогодні закриті автобуси-катафалки швидко і непомітно відвозять покійників на заміське поки що кладовище, де й відбувається обряд останніх проводів. Колись же кожне поховання в Рівному проходило так, що його не можна було не помітити. До похоронних традицій тих років повернемося згодом, а поки що означимо власне цвинтарі, де спочивають рівняни попередніх поколінь.
Якби наші місцеві історики з науковими ступенями реставрували місцезнаходження кладовищ Рівного років так сто п’ятдесят тому, ми б точно знали тодішні розміри міста. Бо ж цвинтарі традиційно розміщуються на околицях. І чим ближче могилки до центру, тим більш старовинні поховання там знаходяться. Зрозуміло, що майже п’ятисотрічна історія Рівного (вигадане комуністами 725-ліття нехай вони і відзначають) є невідпорним свідченням того, що живемо ми не на одному шарі поховань наших давніх предків. Особисто я і не підозрював, що спортивний майданчик школи №7 (тепер якась там гімназія), де ми з однолітками ганяли м’яча, знаходиться безпосередньо на зруйнованому в п’ятдесяті роки кладовищі дев’ятнадцятого століття, опис якого можна знайти у книзі Короленка «Дєті подзємєлья».
Гадаю, що ні для кого не є секретом, що наше наскрізь українське і патологічно патріотичне місто було до 1941 року населене в основному євреями. За різними даними, сини Ізраїлеві впродовж сотень років становили в нашому місті понад три чверті жителів. Єврейське кладовище знаходилося на північній околиці міста, займаючи територію, де зараз розташована наскрізь українська обласна державна адміністрація (символічно, чи не так?) і школа №5 (ніби ще не гімназія). Схили за адміністрацією і школою по правий бік від вулиці Литовської — теж колишні єврейські могилки. Власне, і сама вулиця, в нинішньому її варіанті, теж частково проходить по території колишніх поховань.
Єврейське кладовище було історично приречене після того, як євреїв (у колишній пропорції) в Рівному не стало, а головну міську синагогу перетворили у спортзал «Авангард» (він і досі там). Ще на початку сімдесятих можна було побачити старі ковані залізні ворота на це кладовище, дорога за якими вже нікуди не вела. Але і досі залишки гранітних монументів подекуди вилазять там із землі, ніби потривожені душі померлих.
Поляки — ще один наш споконвічний і практично зниклий у Рівному народ. Своїх померлих вони ховали на окремому кладовищі, що знаходилось на вулиці, яка в часи мого дитинства мала ім’я Горького (тепер Петра Дорошенка). Цю територію (досить невелику) радянська влада також використала у виховних цілях. Якщо на цвинтарях на Хмільній та Литовській були зведені школи, то польські могилки стали місцем для дитячого садка, який і зараз там. Мені було дев’ять років, коли по старих польських могилах пройшли екскаватори і бульдозери, після чого зі стін котловану майбутнього дитсадка стирчали кістки підданих польського короля. Ходячи туди пізно увечері, ми перевіряли свою дитячу хоробрість.
З цілком зрозумілих причин доля позначених вище єврейського, польського і ще одного (не знаю якого) кладовищ не загрожувала російському, а точніше, православному цвинтарю Грабник, який стояв собі аж до початку дев’яностих, поки його частково не зруйнувала вже нинішня влада. Теж заради будівництва. Але не школи чи дитсадка, як при «совєтах», а нового собору для церкви, очолюваної громадянином Денисенком (Філаретом).
Ще два масових поховання в Рівному з’явились у роки другої світової війни. Одне на східній околиці, де німці знищили у 1941 році десятки тисяч євреїв. Друге — на західній, де розстрілювали радянських військовополонених і тих самих євреїв. Обидва поховання відмічені були пізніше монументами. І якщо на сході поховання були віддані після війни під сади (оригінальне рішення), то на заході просто на місці масових захоронень військових були розміщені військова частина і військовий авторемонтний завод. Теж «логічно».
Тепер повернемось до шістдесятих років, коли поховання за релігійною чи національною ознакою стали минулим. Першим «спільним» цвинтарем у Рівному стало Дубенське кладовище. У п’ятдесяті-шістдесяті там ховали всіх. Бо всі були «радянськими людьми». Похоронна процесія у ті часи просувалася пішки від місця останнього проживання померлого аж до кладовища. Труну поміщали на відкритому кузові вантажівки ЗІМ-51 і прикрашали квітами та вінками. Авто поволі їхало в напрямку вулиці Ворошилова (тепер Дубенська). За ним йшли, як належить, родичі, друзі, близькі покійного. За ними йшов духовий оркестр. Процесія зупиняла рух транспорту в усьому місті й ніхто цьому не дивувався.
Більшість, точніше, практично всі траурні процесії проходили повз дім, де пройшло моє дитинство. Зізнаюсь, святкового настрою дошкільнятам подібна хода не додавала. Страшнувато було відірватися від веселих ігор аби пропустити машину з труною. Дивитися на покійника було водночас і страшно, і цікаво. Ми не знали тоді, що рідна радянська влада вже подбала про те, аби позбавити нас цього сумного і майже щоденного видовища. На північ від Колоденки вже готували місце для нинішнього міського цвинтаря, який має поміж людьми незрозумілу назву «Молодіжне».
Навряд чи нинішні патріоти з держадміністрації зможуть пояснити цю загадкову для нормальної людини назву. А з’явилася вона так. У середині шістдесятих років у Рівному було введено новий маршрут міського автобуса, зда’ється, 22 чи 23 номер. Автобус з’єднував вокзал і північну частину села Колоденка, куди якраз збудували дорогу. Якийсь розумник, а може, і сам Луценко-старший, який тоді практично керував нашим містом, назвав зненацька цей куток Колоденки «селище Молодіжне». Якби не автобус, який щодня муляв очі всьому місту, цієї назви ніхто б і не помітив.
За збігом обставин, нове міське кладовище було розміщене якраз за кінцевою зупинкою того самого маршруту. Так назва «Молодіжне», яка так і не прижилася для міфічного «селища», потроху перейшла на цвинтар. І хоч назву автобусного маршруту згодом кілька разів змінювали, назва «Молодіжне» так і закріпилася за кладовищем. Чому? Може, за наявність у собі певної частки чорного гумору, який так потрібен у тяжкі хвилини прощання з рідними і близькими, яке вже четвертий десяток років відбувається для рівнян саме на «Молодіжному».
Хочеться сподіватися, що цвинтар, на який відвезуть нас із вами, дорогі читачі, новою владою ще не тільки не названий, але й не запланований. І не будемо тих патріотів підганяти. Згода?
