Начальство
Сорок років тому в нашого міста теж були керівники. Формально грома-дяни їх самі в тій чи іншій формі обирали. Насправді ж ніяких виборів не було. Пригадую, як я вперше потрапив на вибори ще зовсім малим. Напевно, мене просто не було з ким залишити вдома, тому батьки повели мене з собою в «агітпункт», який був одночасно виборчою дільницею. Там все було майже так, як і зараз. Сиділа виборча комісія, до якої слід було підійти, аби одержати бюлетень. З бюлетенем у руках люди йшли одразу до скриньки і кидали його туди. Кабіна для голосування стояла метрів за п’ять навпроти урни і була зашторена завісою з темно-червоного оксамиту. Але ніхто до тої кабіни не йшов. Мені дуже хотілося зайти за ту шторку і подивитися, що всередині кабіни. Але мати тримала мене міцно за руку і не дала змоги підірвати соціалістичну демократію.
Згодом мені пояснили, що у бюлетені є лише одне прізвище, яке за бажання можна закреслити, зайшовши до кабінки. Але ніхто цього не робить, тому що, по-перше, все одно оберуть того, хто в бюлетені, по-друге, матимеш потім неприємності, по-третє, воно тобі треба? Прізвища в бюлетені ніхто не читав. Навіщо їх було читати, коли портрет кандидата висів на стіні «агітпункту», коли про кандидатів писали газети? Але навіть цього народ не читав. Люди голосували не дивлячись, після чого йшли до буфету, де в день виборів завжди продавався дефіцит, тобто така закуска, якої в магазині не було.
У підсумку таких виборів формувалися ради всіх рівнів. Як і зараз, вони були районними, міськими, обласними та верховними (СРСР та УРСР). Народ одноголосно обирав тільки депутатів. А вже ті на сесіях так само одноголосно обирали голів відповідних виконкомів. Голів власне рад тоді чомусь не існувало. Зате були перші секретарі комітетів Комуністичної партії, яких обирали на партійних конференціях і які були реальними керівниками.
Таким чином, у Рівному тих часів було два начальники: перший секретар обкому і перший секретар міськкому (горкому, як тоді казали). Обком і горком знаходились за парканом нинішнього краєзнавчого музею. У великому будинку з колонами був обком, а у маленькому збоку — горком. Закритий кущами (нині вирубаними) з одного боку за обкомом стояв тихий будиночок для прийомів, де жили гості з «центру», коли приїжджали до Рівного. З іншого боку за спорудою обкому був розташований «обкомівський гараж» із транспортом начальства.
Прізвищ тодішніх керівників я називати не буду. Тому що можу щось переплутати у спогадах, а родичі образяться. Сталося так, що я досить непогано знав побут тодішнього першого секретаря обкому, тому що грав з його сином у футбол. Жив керівник області у будинку на вулиці Калініна (тепер Драгоманова). Двоповерховий дім, де зараз обласна філармонія здає кімнати комерсантам, зберігся із часів буржуазної Польщі й мав дві досить розкішні як на той час квартири. Керівник області займав одну з них.
Харчі першому секретарю возили машиною на замовлення. Була така послуга: певна кількість осіб мала змогу замовити собі харчові продукти заздалегідь. Гроші за ці харчі у них потім вираховували із зарплати. Був у «першого» службовий автомобіль «Волга» із номером «80-01 рвб». У міського «першого», який жив у двоквартирному особняку майже навпроти, авто мало номер «70-01 рвг». Це були перші на моїй памяті «блатні» номери. Окрім перших секретарів, такі номери з останніми цифрами 02, 03, 04… і так далі були на службових авто їхніх заступників і начальства нижчого рангу.
Як не дивно, але власних авто у тодішніх начальників не було. Навіщо їм було з ними возитися, коли у потрібну мить завжди напоготові була службова машина? Такою машиною з дитсадка забирали одного хлопчика з моєї групи. Батько, як видно, був начальник. Сину це не допомогло — він спився і вже років десять «стріляє» у мене гривню при зустрічі на знак дитячої дружби.
Зате власне авто було у мого батька. Скромний, але власний «Москвич 408» робив простого водія дуже бажаним у компанії рибалок. У батька була машина, а у друзів — місця, де можна було порибалити. Серед тих друзів було кілька начальників не першої величини. Завдяки їм я ще хлопчиком побував на лісових дачах для начальства. Туди вели непомітні дороги крізь хащі, де завжди був ставок, а у ставку завжди була риба. Особливих розкошів на тих дачах я не пригадую. Головною принадою була сама природа, найкращі куточки якої начальство відгороджувало для свого відпочинку.
Начальник 60-х років мав бути скромним у побуті. Бо за спиною була купа «товаришів», які тільки й чекали, аби «настукати» на керівника і зайняти його місце. Що мав тодішній керівник міста чи області у винагороду за свою посаду? Нормальне житло, відсутність проблем із транспортом і харчуванням, можливість задурно відпочити на морі. Оце ніби і все. Будь-який сучасний бізнесмен має нині на порядок більше статків, ніж мали сорок років тому тодішні «мери» та «губернатори» (ненавиджу це слово). Інша справа, що у більшості людей тоді не було ні нормального житла, ні вдосталь харчів, ні службових авто. Зате прості люди мали семигодинний робочий день, їх ніхто не піднімав серед ночі на наради. Вони не думали щосекунди про виконання плану.
Син першого секретаря обкому відверто заздрив мені у ті роки. Заздрив, бо я їздив на море з батьками. І хоч жили ми там у наметі, а їжу готували на переносній гасовій плитці, ми були разом. А його батько, перший секретар, міг відпочивати тільки після того, як область збере урожай. Тобто восени, коли син вже мав ходити до школи. І нехай той хлопець щороку їздив на службовій машині в «Артек», де відпочивали такі ж, як і він, не я заздрив сину першого секретаря, а він мені. Бо в скромних піонерських таборах усі були свої, а в розкішному «Артеку» — чужі.
Звісно, були у житті начальників 60-х років такі речі, про які я не міг знати. Можливо, мали вони щось таке, заради чого варто було робити партійну та комсомольську кар’єру. Поїздка на два тижні за кордон у складі «савєцкой дєлєгації» теж була нагородою для начальства. Як оцінити цінність такої нагороди тепер, коли сотні рівнян щотижня відлітають на відпочинок на теплі моря в екзотичні країни?
Головною прикметою начальників тих часів була, напевно, їхня повна непублічність. Керівники ніколи не показували на людях свою перевагу в рівні життя чи статусі. І не тому, що люди їх обирали. Цього якраз не було. А тому, що було в країні вище начальство у вигляді «Політбюро ЦК КПРС». Портрети членів того Політбюро розвішували по залах, мов ікони, а на свята виставляли поруч із трибуною для начальства. Таким чином, двічі на рік (1 травня і 7 листопада) рівняни бачили на площі великі портрети головного начальства і маленькі фігури начальства місцевого. До початку шістдесятих трибуна, повз яку йшли святкові «демонстрації трудящих», стояла на місці нинішньої «колони Божої Матері». Після побудови драмтеатру трибуну почали ставити на Театральній площі, а з 1968-го трибуна стояла вже на площі Леніна (нині майдан Незалежності).
Начальників з тої трибуни тоді не боялися, але й не поважали. Керівників сприймали як погоду, змінити яку немає змоги. Якби ж хтось лише натякнув тоді на те, що в Рівному люди будуть самі обирати собі начальство поміж кількох кандидатів, ніхто б у це не повірив.
