До нового універмагу
Центральний універмаг Рівного нещодавно відзначив своє сорокаріччя. Як це завжди буває, від того магазину, що був відкритий у шістдесяті роки, тепер залишились лише стіни. Стіни, треба сказати, міцні. Тому що універмаг був ледь не останньою новобудовою соціалізму, зведеною з достатнім рівнем якості. Відкриття універмагу було настільки великою подією для міста, що магазин цей ще кілька років називали «новий універмаг». Але про все по порядку.
Структура головної торгової вулиці міста, на початку шістдесятих років названої «Ленінською» (тепер Соборна), залишалась у ті часи майже такою, яка була «за Польщі». Починаючи від річки аж до парку Шевченка, права сторона вулиці представляла собою майже суцільну низку двоповерхових будівель єврейської архітектури, суцільно зайнятої торговими закладами. Не була винятком і свіжозбудована Театральна площа, де у двох нових чотириповерхових «сталінках» були перукарня, фотоательє та два магазини, які хоч і у зміненій формі дожили до наших днів. Єдиною відмінністю тих років була арка навпроти театру, через яку можна було заїхати у двір ювелірного магазину. Згодом арку замурували. Кажуть, що через скарги мешканців верхніх поверхів, серед яких було чимало начальників, у тому числі і з КДБ.
Починалася ж торгова вулиця там, де зараз новий підземний перехід із підземними торговими рядами. Ряди магазинів йшли суцільно і їм, здавалося, не буде кінця. Були там і перукарня, і кафе, і кінотеатр і зовсім маленькі майстерні з ремонту одягу та взуття. Найбільш екзотичною була крихітна кімнатка, що розташовувалася якраз перед будинком культури залізничників. Там була майстерня з… розтягування шапок. З допомогою спеціального пристрою, схожого на знаряддя для тортур, непримітний дядечко перетворював капелюх 56 розміру на 58-го.
Всі магазини та інші заклади у кварталах від костелу до Театральної були ще із старих часів. Таким був, наприклад, рибний магазин навпроти теперішнього стриптиз-ресторану «Ліон». Запах від цього магазину йшов на півсотні метрів. Вивіски, ясна річ, були нові. Правду про минуле магазину промовляли мозаїчні пороги, на яких було закарбовано первісний профіль закладу. Так, на порозі магазину, де торгували бакалією та консервами, було написано по-польськи «mieso», тобто «м’ясо». В магазині ж м’яса не було. Самі кістки, які пізніше навчились називати «субпродуктами».
Посередині кварталу, навпроти нинішньої зупинки громадського транспорту, знаходився магазин «Дитячий світ», який після побудови нового універмагу перевели в приміщення старого універмагу на теперішній Базарній. «Дитячий світ» мав два поверхи, з’єднані скрипучими дерев’яними сходами. Більше двоповерхових магазинів не було. Трохи далі на маленькому п’ятачку, вільному від забудови, стояв дерев’яний тир, де за три копійки можна було вистрілити з пневматичної гвинтівки по мішені. Нелегким був мій дитячий вибір — за три (один постріл) копійки можна було випити склянку води чи квасу, а за п’ятнадцять (п’ять пострілів) — купити вершкове морозиво з шоколадним наповнювачем. Але романтика стрільби з майже справжньої зброї часто перемагала прозу дитячого шлунка. І діти постійно юрмилися біля тиру.
Поруч із тиром «заправляли сифони». Народ тоді взяв моду на сифони з газованою водою. Сифон коштував приблизно карбованець, а залити в нього газировки — шість копійок. За це клієнт мав вдома два літри газованої води. Черга з бажаючих мати вдома власну газводу, кілька років прикрашала пейзаж кварталу. Черги за всім були тоді нормальним явищем. Люди спокійно стояли за ковбасою, за хлібом (у 1964-му) і ще багато за чим. Зате в магазині «Гудзики» черг не було ніколи. Так само як і в магазині шкільного приладдя, де після 1 вересня можна було вільно почуватися цілий рік.
За магазином шкільного асортименту, де продавали також репродукції картин у дерев’яних позолочених рамах, йшов поворот на Замкову, яка тоді була зовсім тихою вулицею. Єдиним, що привертало увагу, була глуха стіна, на якій постійно вилізала якась стара польська реклама. Стіну фарбували, фарба злазила і напис польською мовою якийсь час тривожив радянських трудящих.
Наступною торговою точкою на Ленінській був магазин грамплатівок, де теж ніколи не було занадто людно. Зате звідти завжди лунала музика, а вивчати каталог платівок, який вивішувався тоді просто на стіні, було неабиякою розвагою. Простір перед магазинами прикрашали металеві поручні під вітринами. Дітьми ми любили на тих поручнях сидіти, не підозрюючи, що конструкція ця була передбачена колись для зашторювання вікон магазинів. Лише згодом, багато років по тому, я побачив такі штори на фото в музеї. Театральна площа тоді продовжувалася не нинішньою спорудою недавно зниклого центрального гастроному, а ще рядом будинків із магазинами, серед яких виділявся книжковий магазин «Думка». Книжки там завжди були найкращі. Але вони не продавалися. На них слід було підписуватись заздалегідь, як на газети. Передплата на книжки була обмеженою. Тож у тих, хто не мав «блату», тобто можливості передплатити видання, залишалось право подивитись на книжки без права їх купити. Зараз це звучить дико, а тоді це було нормою. У дворі цього кварталу, там, де тепер Будинок одягу, стояла закусочна з пивом та бутербродами. За нею був суцільний ліс аж до обкому (теперішнього музею). Ліс цей вирубали тільки у 1973 році, коли будували нинішній парк з озером.
Двоповерховий будинок був і перед закритим тоді вже собором. Що там було, не пам’ятаю, зате добре затямив, що в нинішній, здається, семінарії, був тоді «будинок піонерів», де діти займалися у гуртках з технічної та гуманітарної творчості. Мене вчителька направила було туди у гурток художнього читання, але нічого у мене з тим читанням не вийшло. На відміну від дитячих куплетів напівпристойного змісту, які запам’ятовувались вмить, вірші про щасливе радянське дитинство в голові ніяк не трималися.
Ну розі вулиць Ленінської та Комуністичної росло тоді величезне дерево — чи то граб, чи то липа. За деревом, приблизно там, де зараз магазин «Сезам» та кафе «Блюз» була перукарня, в якій чаклував віртуоз своєї справи дядя Міша. Цирульню цю тоді в народі звали «У жида» і з задоволенням ходили туди голитися та стригтися.
Про перукарні ми згадаємо в іншій главі, а зараз пройдемо по порожньому місці на самому розі, де була тоді якась медична контора, а з боку Ленінської — магазин з автоматами з газводою і тістечками. Теж в автоматах. Кидаєш десять копійок — вилітає тістечко. За автоматами приглядала тіточка за великим прилавком. Вона розмінювала гроші для автоматів і ще щось продавала. З часом все більше тістечок продавалося вручну. Автомати ж, окрім тих, що з газводою, один за одним зламалися і були демонтовані.
І лише за цим «солодким» магазином після існуючого і нині триповерхового будинку побудови сорокових років відкривався вид на новий універмаг. У ті часи універмаг вражав усім — три торгові поверхи, прекрасне освітлення та опалення взимку. По універмагу цікаво було просто гуляти. Що й робила більшість відвідувачів. Саме там народ міг побачити, як на виставці, нові не бачені досі товари. Купити було або дорого, або неможливо — якісний товар одразу ставав дефіцитом, а зразок на вітрині не продавався і згодом зникав. Було в універмазі навіть кафе — річ досі нечувана. Писати про те, де що продавалося, не буду. Тому що в пам’яті про той «новий універмаг» залишилась тепер лише атмосфера цього закладу. Неповторний шарм першого великого магазину в Рівному.
