20 років у вагонах: безквартирні шляховики розводять курей і знімаються в серіалах

Зона соціального лиха за декілька кілометрів від Одеси. «Сьогодні» побувала на залізничній станції «Усатово», де друге десятиліття «тимчасово» кантуються у вагонах родини шляховиків, котрі очікують від рідної «Укрзалізниці» милості у вигляді нормальних квартир. За проведені на колесах роки в них народилися діти, а в декого вже підростають онуки, які не знають іншого дому, окрім іржавого, збудованого після війни купейника.

У паспортах місцевих жителів, на сторінці реєстрації, значиться: «житлові вагони ПМС-261 Одеської залізниці». ПМС — це шляхова машинна станція, де в поті чола працює, заробляючи по 2-2,5 тис. грн. на місяць, чоловіче населення вагонного містечка. Останнє, до речі, двозначно іменують не інакше як «селище ПМС». «Назва повністю відповідає суті», — жартують залізничники. Життя в них і справді несолодке. Вагони стоять у захаращеному промисловим сміттям закутку між залізницею і Київською трасою. Усюди безрадісний індустріальний пейзаж. Повітря насичене запахами бітуму, креозоту і вихлопних газів. Земля раз у раз здригається від потягів, що проїжджають мимо. Цілодобово гуркоче розташований по сусідству величезний контейнерний термінал. Влітку вагончики нагріваються до 40-50 градусів, не рятують навіть кондиціонери. Узимку навпаки — лютий холод, доводиться мало не щогодини палити встановлені в тамбурах буржуйки. Благо, з вугіллям проблем немає. Його завозить залізниця, вона ж безкоштовно надає людям електрику. Зручності, у точній відповідності з класичним формулюванням, знаходяться у дворі. Туалет, точніше, примітивна сільська вбиральня — один на всі 10 родин. Воду беруть із колонок. Стаціонарного телефонного зв’язку немає. ”Живемо по-сільськи. Свиней тримаємо, качок та курей. А раніше були навіть городи свої, по 8 соток, але їх забрала сільрада. Натомість депутати нібито виділили нам територію під індивідуальне будівництво. Але потім виявилося, що виділену землю вже давно орендують якісь бізнесмени. Потрібно розривати договір, а без санкції з Києва зробити це сільрада начебто не може. У підсумку ми і городів позбулися, і будинки побудувати не можемо», — розповідає місцева жителька Тетяна Халевицька.

	Всередині — звичайна малосімейка

За довгі роки вагончики хоч і залишилися стояти на рейках, зовсім втратили гордий вигляд підкорювачів простору. До тамбурів люди прибудували дерев’яні чи то ґанки, чи то передбанники — їх тут гордо величають «балконами». Під вікнами виросли крислаті дерева — горіхи і яблуні. У великому дворі з’явилися лавочки і столики для посиденьок на свіжому повітрі, розташувалися сарайчики, собачі будки і гаражі. Є навіть сучасний сміттєвий контейнер. Заходимо в одну з «квартир» (у кожному вагоні їх дві). Всередині як результат кількох перепланувань — типова малосімейка. Дзеркала і картинки на обклеєних шпалерами стінах. Потертий килимок біля входу. Меблі з ДСП, телевізор у кутку... У купе провідника — кухня з електроплиткою і прикрашеним магнітиками холодильником. У колишньому санвузлі — імпровізований душ. Чимало незручностей, розповідає господиня цієї половини вагона Наталя Дудка, доставляють тоненькі стіни і перегородки. Звукоізоляція — як у Ільфа й Петрова в гуртожитку «імені ченця Бертольда Шварца», — тобто ніяка. «Чуємо кожен потяг, що минає станцію, визначаючи за звуком — вантажний він чи пасажирський. Чуємо, як у сусідів пральна машина працює. Або, бувало, запитаєш про щось чоловіка — сусідка відповідає», — сміється жінка. Під нашими ногами відчутно прогинається підлога. «Будьте обережні, щоб у лиху годину не провалитися! Там вже згнило все, — пояснює Наталя. — Щоправда, чоловік говорить, що колісні пари в ідеальному стані. Їх можна сміливо використати за призначенням». І ось що дивно: незважаючи на сумнівну якість побуту, до своїх залізних будинків шляховики відчувають досить теплі почуття і навіть знаходять у житті на колесах позитивні моменти. Скажімо, в окрузі майже відсутня злочинність, зате є необхідна інфраструктура — кілька магазинів, аптека, фельдшерсько-акушерський пункт. При бажанні можна з’їздити в Одесу — 15 хвилин на маршрутці або 10 автомобілем. Дітей до місць навчання підвозять шкільні автобуси. Взагалі, кому в «селищі ПМС» добре, так це дітлахам. У них тут роздолля, майже рай. У павутині іржавих рейкових шляхів, серед покладених у штабелі старих шпал і розібраних на запчастині локомотивів і в «козаки-розбійники», і у війну, і в хованки гратися набагато веселіше, ніж в окультуреному міському ландшафті.

”Слідство вів Харатьян” Час від часу в гості до залізничників навідуються кіношники, які використовують їхні екзотичні будинки як декорації. У селищі знімали два фільми — мелодраму «Самотній ангел» і детективний серіал «Іван Подушкін» з Дмитром Харатьяном у головній ролі. У першій стрічці розповідається про лікаря-нейрохірурга Олексія, котрий після загибелі пацієнта кардинально змінює спосіб життя. Кидає роботу, родину і переселяється на смітник, де у вагончиках і халупах живуть бездомні. Він їх безкоштовно лікує, а потім випадково зустрічає справжнє кохання. Власне, цей смітник і зображував містечко залізничників, а самі вони підпрацьовували в масовці — грали бомжів.

	Діти селища ПМС

У знятому за мотивами романів Дар’ї Донцової «Івані Подушкіні» селище показано похмурими нетрями, де процвітає торгівля наркотиками і живим товаром. У цьому страшному місці приватний детектив Подушкін (Харатьян) розшукує викрадену дівчину. ”А що ще в нас знімати? Не царські хороми, — хитають головами мешканці вагонів. — Ми не ображаємося, тим більше що кіношники завжди справно платять».

Черга на житло — 2 тисячі родин За старих часів, розповідають залізничники, вагонне містечко було в рази більшим, а населення його становило не 32 людей, як зараз, а кілька сотень. Зменшилося воно з різних причин. Хтось помер, хтось переїхав до родичів або винай­няв квартиру в місті, хтось таки дочекався заповітних квадратних метрів від залізниці. Щоправда, востаннє відселяли з вагончиків у 2005 році. З тих пір бідолах тільки годують обіцянками, заодно шантажуючи тих, хто заїкається про звільнення. Мовляв, підеш з роботи — позбавишся і того, що маєш. Мається на увазі вагончика. І станеш справжнім бомжем. У прес-службі «Укрзалізниці» розповіли, що на Одеській залізниці в квартирній черзі перебуває 1954 родини (всього по країні — 16 тис. залізничників). «Зараз ми розробляємо комплексну програму забезпечення наших працівників житлом, у якій нікого не забудемо. Залучимо як генерального партнера банк. Варіантів скорочення черги багато: це і купівля готового житла на первинному і вторинному ринках, і завершення заморожених проектів на максимальній стадії готовності, й інвестування в незавершене будівництво», — заявив представник держпідприємства.