Сім’я Пархомчуків з Рівного взяла в кредит 28 тисяч доларів у банку «Аваль» на початку липня 2006 року, щоб придбати житло. Грошей вистачило на купівлю занедбаної трикімнатної квартири у дев’ятиповерхівці на вулиці Вербовій, 46. Кредит оформили на 20 років під заставу тієї ж квартири. Не минуло й місяця, як 37-річний Вадим, 32-річна Віра та їхні діти вселилися в омріяне житло і всі були зареєстровані за цією адресою. А в грудні 2010 року з’явились... нові власники цієї квартири, які купили її з торгів.
Сім’я втратила право власності на заставну квартиру і ось-ось буде з неї виселена. Банк не захотів чекати на задоволення своїх вимог і продав квартиру з торгів, не переймаючись тим, що іншого житла в боржників немає. А рівненський суд визнав його дії цілком правомірними, попри те, що разом з неплатоспроможним подружжям опинитися на вулиці мають і двоє неповнолітніх дітей — 12-річний Олег і 7-річна Іринка. Доводи чиновників міськвиконкому, які опікуються правами і соцзахистом дітей, та працівників прокуратури про те, що так чинити забороняє закон, суд проігнорував. Зараз справа Пархомчуків перебуває на розгляді у Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Розповідає Віра Пархомчук: — На той час я працювала в Рівненському управлінні Ощадбанку, а чоловік шоферував та виконував будівельні роботи у приватника. Ми були в змозі виплачувати банку щомісяця по 300 доларів, курс якого тоді становив трішки більше п’яти гривень. Ще близько 15 тисяч доларів вклали в капітальний ремонт квартири, бо не тільки встановили вікна та двері, яких в ній не було, а й замінили всю електропроводку та сантехніку, встановили лічильники і систему автономного опалення. Здавалося б, ніщо не віщувало проблем. Та вони не забарилися. Почалася економічна криза, чоловік втратив роботу. Спершу Вадим самотужки намагався працевлаштуватись, а коли не вийшло, то став на облік в центр зайнятості. Але, як то кажуть, біда не приходить одна. Лікарі поставили мені невтішний діагноз, і всі гроші нашої сім’ї йшли на моє лікування. Тільки одна з двох онкологічних операцій, які я перенесла, коштувала 40 тисяч гривень. А ще ж жити на щось потрібно було, дітей годувати та одягати. Ми повідомляли банк про проблеми сім’ї, його працівники обіцяли оформити відстрочку платежів… Але натомість у квітні 2009 року викликали чоловіка і поставили вимогу за місяць виплатити всю суму кредиту, тобто не заборговані обумовлені щомісячні платежі з відсотками, а всі 28 тисяч доларів. Ми просили про поступове, часткове погашення, але банк на це не пристав. Попри те, що на той час чоловік знову почав працювати, я підлікувалася і повернулася на роботу, фінансове становище покращилося і ми готові були знову виплачувати кредит, але частинами. Та з’ясувалося, що нікому це вже не потрібно, і надто пізно. У грудні до нас прийшли жінка та чоловік у супроводі міліціонерів і приголомшили нас словами про те, що вони купили нашу квартиру на торгах і є її новими власниками, а ми повинні негайно виселятися. І це при тому, що жодного повідомлення з банку про те, що нашу квартиру будуть продавати чи вже продали, ми не отримували. Звернулися у виконавчу службу з запитаннями, коли були торги, на підставі чого, хто і за скільки квартиру купив, а державний виконавець у відповідь, що не має часу з нами говорити, бо про все нам начебто повідомляли поштою. Ми доводимо, що ніяких повідомлень не отримували, а у відповідь чуємо: «Це вже ваші проблеми!». На пошті чоловік справді знайшов купу листів, здебільшого з повідомленнями з виконавчої служби, але відповіді на запитання, чому їх не доставили в нашу поштову скриньку чи не принесли додому, ми так і не отримали. Шість тисяч доларів, які ми все ж таки виплатили банку в рахунок погашення кредиту, нам ніхто не повернув. Наша квартира чомусь була продана за 28 тисяч доларів, без її нової оцінки, з врахуванням вартості зробленого нами ремонту. Справжнім власником квартири, як з’ясувалося, є не жінка, яка фігурує в документах, а її знайомий бізнесмен, який має власне агентство нерухомості і непогано заробляє саме на проблемному заставному житлі. Скажімо, нашу квартиру він готовий нам залишити, але вже за 60 тисяч доларів. Ми пробували домогтися справедливості і захисту в судах, опротестовуючи продаж квартири з торгів, але марно. Восьмого жовтня минулого року програли справу в Рівненському міському суді, а 14 грудня його рішення залишив у силі й Рівненський апеляційний суд. Сподівались, що візьмуть до уваги заяви представників опікунської ради міськвиконкому про те, що вони не давали згоди на продаж квартири, а також заяви працівників прокуратури, що у нашому випадку було допущено порушення прав неповнолітніх. Але слова чиновників та прокурорів на суддів не вплинули. І ми вже навіть не знаємо, куди ще можна звернутися, щоб домогтися справедливості. А тим часом 28 січня у нас закінчився черговий, так званий термін добровільного виселення. Отож і живемо в постійному страху та очікуванні, що ось-ось прийдуть нові власники з міліцією і викинуть нас з дітьми на вулицю силоміць.
