Ну що, здавалося б, спільного між штурмом Багдада та конституційною реформою в Україні? Там у них тепло, сухо, стріляють, а тут у нас холодно, мокро, обговорюють. А все-таки є спільне. Ми знаємо про Багдад тільки те, що нам показують по телевізору.
Ну що, здавалося б, спільного між штурмом Багдада та конституційною реформою в Україні? Там у них тепло, сухо, стріляють, а тут у нас холодно, мокро, обговорюють. А все-таки є спільне. Ми знаємо про Багдад тільки те, що нам показують по телевізору. Позавчора араби тупцювали ногами по портретах Буша, палили американські прапори, клялися у вірності Хусейну і готовності віддати за нього життя. Сьогодні араби вже топчуть уламки пам’ятника Хусейну, радіючи, що не довелося нікому віддавати свого життя. Так і в нас. То показували, як народ прагне референдуму, щоб зменшити повноваження парламенту, тепер навпаки — народу закортіло парламентсько-президентської республіки. Ну чим ми не араби? Не в тому сенсі, що з радістю змінюємо свої переконання й уподобання, а в тому, що ніхто нас про них не запитує. Влада разом зі своїм ТБ показує саме те, що їй потрібно. Знайти кілька десятків людей ніби із народу, які щось будуть перед телекамерою говорити, зовсім нескладно. Ще легше це все показати. І подумає приватний підприємець Сидорчук, що це тільки він не обговорює парламентську реформу, а всі довкіл тільки цим і займаються. Бо ж так по телевізору кажуть. Сидорчук, звичайно, не почне одразу ж заглиблюватись у тонкощі бікамералізму. Просто коли оголосять, що народ вирішив щось на референдумі, Сидорчук сприйме це, як належне. Хоча сам нічого не хотів і ні за що не голосував. Сидорчуку і таким, як він, це все не треба. Так само як арабам немає різниці, хто там у палаці сидить у центрі Багдада. І арабам, і Сидорчуку треба інше — щоб їм не заважали спокійно жити своїм арабським і сидорчуківським життям. У цьому сенсі нам краще. У нас не стріляють і не кидають бомби, а літаки розбиваються не частіше, ніж раз на рік. А конституційна реформа потрібна не нам, а владі, яка буде завжди, нікому й ніколи себе не віддасть. Хоч голосуй, хоч протестуй, хоч залишайся вдома — все одно у будинку під прапором сидітимуть ті ж самі симпатичні дяді й тьоті, яких ми всі підтримуємо. І скільки не змінюй прапори, скільки не перейменовуй будинки під ними , дяді й тьоті будуть практично ті ж самі. Ну треба їм для якихось своїх справ та конституційна реформа. Ну й нехай роблять її на здоров’я, аби не стріляли. Ми ж краще телевізор подивимось. Бо ж там показують не лише війну і арабів.
