На колишньому військовому полігоні «Буща» у Дубенському районі, про розмінування якого місяць тому прозвітували сапери 13-го армійського корпусу, у вівторок стався вибух — підірвавшись на фугасній авіабомбі, загинули мешканці села Стара Миколаївка 56-річний Микола Костюк та його 13-річний син Микола.
Ще зранку батько з сином подалися підводою на розташований за вісім кілометрів від села полігон. Щоб накосити вдосталь трави для корови та назбирати металу, який згодом можна було б здати за гроші на брухт. Можливо, поїздка закінчилася б не так трагічно, якби не саморобний металошукач, яким запаслися батько з сином, збираючись на небезпечний промисел. Нехитрий прилад, хоча й був змайстрований одним з сільських доморощених талантів, свою роботу виконав справно — зафіксував метал на метровій глибині. За кілька хвилин батько з сином вже завзято врізалися лопатою в землю. Було це незадовго до другої години дня. Тоді й сталося непоправне — те, що, зважаючи на колишнє призначення полігону — кількадесятирічне вправляння військової авіації у бомбометанні, й могло вірогідніше всього статися. Пролунав потужний вибух. А за кілька хвилин страхітливі наслідки вибуху спостерігав дід, який неподалік заготовляв сіно. Глянувши на понівечені тіла, він чимдуж поквапився у найближче село викликати «швидку». Сподіваючись, що хоча б старшому, якому відірвало ноги, вона ще знадобиться. Про порятунок підлітка вже не могло бути й мови — вибуховою хвилею його бездиханне тіло відкинуло від воронки вже без голови. Дорогою у лікарню помер і Микола Костюк-старший.
В очах прочитала смерть Провісником біди для 51-річної Надії Костюк мимоволі став син Іванко — він забіг з вулиці й крикнув матері, що поїде велосипедом на полігон, бо там, як сказали люди, стався вибух. — Від тих слів одразу ж стиснулося серце, але ще жевріла якась надія, що лихо стосується не нашої сім’ї, — згадує вдова. — Але тут на подвір’я зайшло троє односельців. Я до них, а вони... Хоча й намагалися мене заспокоїти, щоб не хвилювалася, що все начебто гаразд, в їхніх очах я прочитала одне — смерть. Щойно глянула і знала напевне, що вже нема в мене дитини, нема в нашій сім’ї батька. Нашу сім’ю вже вдруге спіткало горе — 11 років тому, коли горіла наша хата, стіна впала на 11-річного синочка Андрійка. Відмучившись два тижні, він помер. А тепер я втратила і Миколку… Таким слухняним він був і добрим. Ось лише останнім часом дуже вже велосипеда хотів, казав, назбираю металу і куплю... — Він завжди прагнув чимось допомогти сім’ї, — додає тітка Олександра. — Хоча й дитина, а старався заробляти сам. Не до ігор та гулянок йому було. Навесні Миколка сам сіяв городину, вирощував розсаду, а потім продавав її. Людські діти гасають, а він прополює, поливає ту зелень. Настало літо, й хлопчина теж найшов собі підзаробіток — збирав ягоди у перелісках. Ось так і збирав копійку до копійки, босоніжки собі навіть недавно купив. Але ще навіть не взував ні разу... Вочевидь, у ті босоніжки тепер Миколку і взують...
Багатий на смерть не піде Раз у раз схлипуючи від невідворотності й жорстокості долі, Надія Костюк картає себе, що того чорного дня не втримала рідних в оселі: — Я ж чоловіка просила — не йди, не збирай нічого такого, а він мені відповідав: хіба я мала дитина, я ж все розумію. Правду кажучи, він і не дуже за тим металом ганявся. Це ж як минулого літа трохи здали того залізяччя по 12 копійок за кілограм, то це ось лише зараз вирішили знову трохи назбирати. Та й ціна піднялася — вже дають 17 копійок за кілограм. Зрозуміло, заробіток небезпечний, але тут за що хочеш візьмешся, щоб якусь копійку заробити. Бо вижити ніяк. Ось у нас семеро дітей, з них двоє ще школярі, а найменша семирічна Ліда лише має йти в школу. З нею-то і найгірше. Вона в нас інвалід з дитинства, у неї якась така тяжка хвороба, що їжа не всмоктується. Одна упаковка необхідного їй препарату коштує 40 гривень, а їх їй зараз треба не менше трьох таких упаковох на місяць. Бо без тих ліків донечці не жити. Тим часом я отримую лише 105 гривень пенсії, а чоловіка скоротили з роботи. Ще минулого року було сяк-так, отримувала 200 гривень допомоги як на малозабезпечену сім’ю. А цього року цю допомогу не продовжили. Сказали, що за нами землі рахується 70 сотих, а треба, щоб було не більше 60. Але ж яка та земля! Майже один пісок та й годі, що на ньому вродить. А те, що вродить, поб’є градом, змиє зливами, як це було у цьому році. Тому й пішов чоловік за тим металом, щоб хоч якось зарадити скруті. Як і багато інших мешканців села, які жили витягують, а прогодувати сім’ї не можуть. Звісно, ті, що заможні, на таке не йдуть. Багатий на смерть не піде, йдуть одні бідні. Але ж ніхто й не думав про смерть. Чули, звичайно, про всі ті нещасні випадки на полігоні, про минулорічну загибель 15-річного хлопця з села Плоска. Та здавалося, то вже все в минулому. Адже казали люди, що місяць тому на полігоні побували військові, що начебто пройшлися всією територією і розмінували її. Значить недорозмінували...
Розмінували лише те, що бачили Наприкінці травня насправді комплексне розмінування полігону «Буща» проводили сапери 13-го армійського корпусу. Як тоді повідомлялося у хвалебних рапортах, під час тижневої спецоперації було виявлено і знешкоджено близько півсотні бомб, снарядів та інших справних боєприпасів, які не один рік лежали майже на поверхні землі. Чому так сталося, що сапери виявили не всі вибухонебезпечні предмети, зараз з’ясовує військова прокуратура Рівенського гарнізону. Щоправда, вочевидь, винних серед військових не буде. Як повідомив в. о. військового прокурора Володимир Рашко, військові проводили лише поверхневу зачистку полігона. Тобто бралися за ті бомби і снаряди, які лежали на поверхні або ж були під землею, але неглибоко. На повну рекультивацію понад 700 гектарів всієї території полігона, просіювання землі військові не спромоглися. — Ви ж подивіться, скільки часу і коштів затрачують наші сапери на розмінування території в Лівані, Іраку, — розповідає Володимир Рашко. — Тож стільки ж треба на розмінування й у нас. Тому військові дотримуються думки, що полігон «Буща» доцільніше просто затопити. Чергова смерть, можливо, таки підштовхне відповідальних осіб до прийняття остаточного рішення щодо колишнього полігона. А поки що день у день на полігон «Буща» з навколишніх сіл прямує маса люду. — Це ще не кінець, — киває сестра загиблого пані Олександра на його вдову. — На тому полігоні буде ще не одна смерть чи каліцтво. Поки врешті-решт не вибухне все, що може вибухнути в руках бідолах, які не мають іншої ради звести кінці з кінцями.
