«Через батьків я двічі намагався покінчити з життям», зізнається 18-річний Тарас, але не втрачає оптимізму і сподівається, що доля буде до нього прихильнішою

2542 0

Ми у соцмережах:

«Через батьків я двічі намагався покінчити з життям», зізнається 18-річний Тарас, але не втрачає оптимізму і сподівається, що доля буде до нього прихильнішою

«Який чудовий голос у хлопчини!» — захоплювалися військовослужбовці військової частини А3395 виступом вихованця Рівенського обласного притулку для неповнолітніх Тараса Прохоренка на святковому концерті і шкодували його. Адже доля у хлопця — не позаздриш. Мати, колишня вчителька, і батько, колишній міліціонер, зловживають алкоголем, а їхні діти перебувають у сирітських закладах. Тарас мріє займатись музикою. Однак чи посміхнеться йому доля, як колишньому вихованцю дитбудинку, відомому співаку Юрію Шатунову — хтозна.

Тарас — найстарший з семи дітей родини Прохоренків. Сьогодні йому виповнюється 18 років, хоч на цей вік хлопчина зовсім не виглядає — максимум його можна прийняти за семикласника. У притулок Тараса разом з маленьким братиком, чотирирічним Миколкою працівники Сарненської служби у справах неповнолітніх привезли більш як два місяці тому. Адже, як розповіла вихователь-методист притулку Галина Панасюк, батьки хлопців, які мешкають у селі Гранітне на Сарненщині, за випивкою не мали часу, щоб потурбуватися про дітей. Без світла, у холоді й голоді мешкали діти батьків-пияків. Тож трьох братів Прохоренків — Юру, Івана та Дмитра (їм — по 11, 12 та 13 років) — відправили до Тучинської школи-інтернату, наймолодшого однорічного Валентина — до Рівенського будинку дитини, а Тараса з Миколкою — до притулку. Лише єдина сестра хлопців 16-річна Оленка дає сама собі раду, навчається у Сарненському профтехучилищі, здобуваючи професію кухаря. Тарас теж хотів десь прилаштуватися на заробітки, все-таки майже дорослий, але залишився у притулку тільки заради Миколки, який без брата нікуди ні ногою. — Батьки погано ставилися до нас, — розповідає Тарас. — Пили, сварилися, били, виганяли з хати. Через це доводилося ночувати в сараях, на горищі, в під’їзді. Одного разу я навіть ледь не замерз через це. Батько бив нас сильно, до синяків чи навіть переломів. Колись змусив мене напалити у хаті грубку. А я комин не відкрив, бо не знав, що це треба робити. У хату найшло диму. То п’яний батько, як побачив це, прокинувшись, схопив мене, підняв над головою і пожбурив на землю. Я отримав перелом ноги . Їсти на всю сім’ю готували або я, або сестра, бо батьки за п’янками не мали коли. Доводилося нам просити часто продукти в односельчан, бо батьки город не садили і ніде не працювали. Люди по-різному до цього ставилися. Хто кричав: «У тебе батько й мати є! І сам руки-ноги маєш, то нема чого просити». Інші давали, що могли — картоплю, хліб. Десь до класу четвертого я ще добре вчився у школі, але потім мені було дуже тяжко, бо вдома таке робилося!!! Я ж відчував відповідальність за молодших і мусив, у першу чергу, турбуватися про них, а вже потім думати про уроки. Мені часто в селі казали: «Якби не ти, мабуть, ви всі вже б згинули». Звісно, були й моменти відчаю. Через батьків я двічі намагався покінчити з життям. Один раз вирішив втопитися. Вже й зайшов у ставок, але мене друг зупинив. Другий раз збирався порубати себе сокирою, але теж друзі, побачивши це, вирвали у мене сокиру з рук. Незважаючи на це, Тарас говорить, що все одно любить своїх батьків і що його досі тягне додому. Його найбільша мрія — щоб вони не пили. — Моя мати дуже охайна. І в домі у нас завжди було прибрано, — з гордістю розповідає Тарас і додає з жалем: — Але батько привчив її пити. Сам наливав їй, а далі — пішло-поїхало. Нині батькам Тараса суд дав піврічний термін на виправлення. Поки вирішується питання про їхнє батьківство, хлопцями Прохоренками опікується держава. Тарас охоче розповідає про своїх братів і хвалиться їхніми фото, які привіз з дому. З гіркотою в голосі згадує, що до братів в інтернат батьки приїжджали, а ось про них з Миколкою за два місяці ні разу не згадали. Є у хлопців й інші родичі, але і їм немає діла до долі братів Прохоренків. — У батька є сестри, але жодного разу нас не провідали. Ніби нікому ми з Миколкою не потрібні. А так хотілося б, щоб хоч хтось поцікавився, як нам тут. Але нічого, дасть Бог, якось викрутимося, — зітхає Тарас. Хлопець говорить, що погодився б, можливо, піти жити в іншу сім’ю (сімейний дитбудинок), якби хтось забрав до себе усіх дітей Прохоренків, «щоб могли бачити одне одного». А сам без братів він нікуди. У притулку, каже Тарас, добре. І вихователі тут хороші, і директор «ладен душу за дітей віддати». У закладі з першого ж дня перебування Тараса помітили його голос. Тож хлопець тепер виступає солістом на усіх притулківських концертах. Але незважаючи на мрію про кар’єру співака, збирається Тарас отримати більш реалістичну професію — газозварника. Пояснює, що зарплата велика і потрібна ця професія майже скрізь нині. — Мені всі кажуть: «Їдь на «Караоке» у Київ». А одна жінка у військовій частині, коли почула мій спів, взяла номер телефону притулку, щоб запросити мене якось на вихідні у гості, — освітлюється радістю обличчя Тараса. — Я знаю дуже багато пісень. Від мами їх навчився. Це вона у мене співає. А ще я навчився у притулку від хлопців танцювати брейк. Тарас каже, що ніколи у житті не доторкнеться до алкоголю, настільки багато горя він приніс його родині.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також