Група українських військовослужбовців загинула в Іраку під час розвантаження боєприпасів. Про це повідомили всі інформаційні агентства, передали в телевізійних новинах і написали в газетах. Посадовці на найвищому рівні змушені були терміново шукати причину трагедії, висловлювати співчуття родичам і обіцяти їм же матеріальну допомогу. Все нормально, все так, як має бути. Тому що сталося за кордоном, у країні, де йде війна, до якої прикута увага усього світу.
Група українських військовослужбовців загинула в Іраку під час розвантаження боєприпасів. Про це повідомили всі інформаційні агентства, передали в телевізійних новинах і написали в газетах. Посадовці на найвищому рівні змушені були терміново шукати причину трагедії, висловлювати співчуття родичам і обіцяти їм же матеріальну допомогу. Все нормально, все так, як має бути. Тому що сталося за кордоном, у країні, де йде війна, до якої прикута увага усього світу. Дарма що наші хлопці загинули не в бою, не від бомби терориста, а через елементарне нехлюйство під час виконання службових обов’язків. Це вже потім наші генерали отямились, заявивши, що на місці вибуху знайшли сліди теракту. Що за сліди — невідомо. Головне — сказати і відвести від себе підозру. Бо хто поїде до того Іраку перевіряти достовірність повідомлень? На війні як на війні. А в мирному житті? За даними відкритої статистики, в 2002 році під час проходження служби на території України загинуло 146 військових, за 11 місяців 2003 року — 109, і ще 1032 дістали каліцтва. Навряд чи в останній рік, дані за який ще не оприлюднені, ця сумна статистика зазнала значних змін. А тепер згадайте, чи писала наша преса про кожен із випадків загибелі військових? Чи було відкрите розслідування, чи були покарані винні? Якщо не рахувати гучних скандалів із стріляниною ракетами по житлових будинках, збивання російського пасажирського літака і підриву військових складів з боєприпасами, все пройшло тихо і непомітно. В середньому кожні три дні на військовій службі в Україні гине людина. Без війни, просто так. Під час того ж самого розвантаження вибухівки. Оскільки це відбувається не в Іраку, на терористів це все не спишеш, а на своїх генералів не виходить. Що в підсумку? Після загибелі наших військових в Іраку жодна із заяв про бажання проходити службу саме у цій країні не була відкликана назад. Наші солдати і офіцери буквально рвуться служити в такому небезпечному місці. Стоять у черзі, аби потрапити туди. Тому що насправді ніякий той Ірак не небезпечний. Якщо самі себе не підірвемо, ніхто нас там не зачіпає. Зате відчуваєш себе справжнім вояком і одержуєш за ризик життям справжню платню, а не принизливі копійки, як на батьківщині. Загинути ж нашому солдату, як доводить статистика, вдома набагато легше. То вже краще на війні!
