Чиїх боргів жадають комунальники?

1039 0

— У вашій газеті за 20 лютого я прочитала статтю «40 скарг — за рік» — і обімліла: не з власної волі я також потрапила до загону скаржників, на жаль, мої кількарічні ходіння по муках вирішенням проблеми так і не завершилися, — розповіла читачка «РВ» Лідія Малюшицька. — Дуже співчуваю тим людям, яким доводиться по багато разів оббивати пороги одних і тих же кабінетів з одного й того ж питання, але безрезультатно.

— У вашій газеті за 20 лютого я прочитала статтю «40 скарг — за рік» — і обімліла: не з власної волі я також потрапила до загону скаржників, на жаль, мої кількарічні ходіння по муках вирішенням проблеми так і не завершилися, — розповіла читачка «РВ» Лідія Малюшицька. — Дуже співчуваю тим людям, яким доводиться по багато разів оббивати пороги одних і тих же кабінетів з одного й того ж питання, але безрезультатно. Ці люди знову й знову звертаються не тому, що не розуміють суті даних їм відповідей, а тому, що чиновники не читають їхніх листів і відповідають не по суті. Мабуть, посадовці, незалежно від рівня, не хочуть обтяжувати себе зайвими клопотами. А навіщо? Який толк з пенсіонерів? Моя історія комусь може видатися банальною, проте вона є яскравим прикладом чиновницької байдужості. Я переконалася, що без знайомств та впливових зв’язків неможливо вирішити жодну проблему, якою б дріб’язковою вона не здавалася. Мій син Олександр у 1990 році закінчив юрфак Ленінградського університету, в якому свого часу навчалася і я, і поїхав працювати до Німеччини. Кілька років я не бачила свого сина, аж нарешті у вересні 1996 року він одержав необхідні документи і приїхав, збирався оформити подвійне громадянство. У серпні, за місяць до цього, Олександр одружився з німкою із Гамбурга. Проводжаючи сина на поїзд Київ-Берлін, я не знала, що більше його не побачу. Невдовзі мені повідомили про його загибель, буцімто на території Польщі, неподалік Лодзі, випав з вікна поїзда в результаті нещасного випадку і його тіло у Лодзі. Для мене це був страшний удар, до того ж я не змогла одержати ні страховки, хоча син був застрахований, ні своїх грошей в «Оранті». Щоб поїхати туди, забрати тіло і перевезти його додому, мені довелося позичити 7 тисяч доларів під заставу квартири. Поховати сина на рідній землі я не змогла. До того існувало стільки перепон, подолання яких коштувало ще більше грошей, що ми з Корнелією, моєю невісткою, забрали труну з тілом сина до Гамбурга і поховали там. Катавасія з виписуванням, сплатою боргів та оформленням субсидії почалася, коли я повернулася додому. Кредитори наступали, а віддавати борг було нічим. З плачем я зателефонувала до Корнелії, й вона передала мені 5 тисяч, яких, проте, також не вистачало. Лише торік, через сім років після трагедії, я розплатилася з кредитором, продавши геть усе з квартири. Але з боргової ями я не вибралася й досі, і виною тому не моє небажання оплатити борги, а, переконана, халатність та непрофесіоналізм деяких чиновників. Потрапивши у скруту, я практично одразу звернулася за субсидією. Однак тодішній начальник відділу субсидій жодних пояснень про смерть одного з прописаних слухати не хотів, заплатіть, мовляв, борги, тоді розмовлятимемо, тобто треба було оплатити використання мертвим води, газу та квадратних метрів моєї квартири, адже виписали мого сина аж у 1998 році. Природно, що борги тим часом наростали. Я продовжувала ходити на прийоми по колу Михайличенко-Собчук-Чайка. Вони ніби й розуміли моє становище, обіцяли допомогти, але виходило, що також «ніби». Після моїх неодноразових вимог показати рішення виконкому, за яким мені дозволено надати субсидію, я одержала витяг, датований серпнем 2000 року, в якому справді йдеться про дозвіл на надання мені субсидії з місяця мого звернення, але мені її не надали й досі. Коли я запитую, чому, мені відповідають, що я… не зверталася. Невідомо лише, як дізнався виконком і чому він прийняв таке рішення, якщо я, виявляється, не зверталася. Перед виборами, у березні 2002 року, п.Чайка письмово повідомив мені, що дозволив списати ЖКП «Центральне» близько тисячі мого боргу з квартплати, а вже у квітні, одразу після виборів, я одержала лист про те, що мій борг становить рівно стільки, скільки міський голова дозволив списати. Перед виборами й п.Собчук двічі давав про себе знати, мені телефонували додому і просили прийти, оскільки треба було нарешті вирішити моє питання. Але на призначені зустрічі він не з’являвся. Питання надання мені субсидії і боргів, які виникли через її ненадання, не вирішене й досі. На мене і в суд не подають, адже стягнути борги можна тільки за останні три роки, а з мене хочуть взяти за 8 років. Щоб їх погасити, мені й двох пенсій не вистачило б. Власне, жоден чиновник не зміг мені пояснити, чому так сталося, і проаналізувати суми, які за той самий період у різних листах різні. Газовики, приміром, називають одні цифри, ЖКП — інші, відділ субсидій — ще інші, й різняться вони не на 5 гривень. Воно й зрозуміло, як сказав мені на одному із численних прийомів начальник ЖКП «Центральне» Микола Михайличенко, «якби я читав усі листи, я б не мав коли їсти». В останньому листі він пише про нарахування квартплати та за компослуги з… 1986 року, наголошуючи, що з того часу за померлого не рахували. У січні цього року Лідія Малюшицька знову написала голові облдержадміністрації та міському голові. «Шановний голово, мені соромно ходити до вас на прийом», — пише вона і знову викладає суть своєї проблеми. Відповідь прийшла за мотивом відомої пісні про попа і собаку, якого він любив: про порядок призначення субсидій та укладення угоди на реструктуризацію боргів, а борги ваші такі… Як розрубати цей гордіїв вузол, невідомо. Не знає й начальник управління житлово-комунального господарства Рівного Юрій Собчук. «Ми нічого зробити не можемо, — каже він, — напевне, будемо позивати до суду».


Поділися з нами новиною! Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Коментарі (всі коментарі проходять модерацію)

Залиште вiдповiдь

Читайте також