Чи не з першого дня здобуття Україною державної незалежності точилися суперечки щодо того, чи варто і надалі відзначати «чоловічий день» 23 лютого, що дістався нам від колишньої країни, чи святкувати річницю 6 грудня 1991-го, коли військові розташованих на території України гарнізонів прийняли присягу «на вірність Україні», чи зробити військовим святом день Покрови Пресвятої Богородиці 14 жовтня? Врешті кожен вирішував сам, а влада, залежно від політичного розрахунку, крутилася на всі боки, не забороняючи і водночас не «канонізуючи» жодну із згаданих вище дат. Тому навіть після 2014 року знаходилось у нас чимало тих, хто вважав своїм святом 23 лютого.
Так було аж до цього року, коли російська армія, відзначивши свій день, посунула на нашу землю усією своєю потугою. На її шляху стали захисники України, які зупинили, а потім і відкинули ворога від столиці, а тепер потроху звільняють решту окупованих територій. Нині ми точно знаємо, який день є днем нашого захисника. Сьогодні нам із нашими захисниками не до парадів і урочистих заходів — ворог з останніх сил намагається завдати нам максимальних втрат, і до остаточної перемоги над ним ще дуже далеко. Не прийшов іще час складати легенди про подвиги наших воїнів — ці подвиги вони здійснюють щодня і щогодини.
Одне можна сказати точно — цей день є справжнім днем нашого війська, яке існує тепер не лише у старовинних піснях козацьких та більш близьких до нас історично часів. Наше військо є частиною нашого народу і тому захистить його свободу.
Героям слава!
Микола НЕСЕНЮК.
