Після перенесеного інсульту ветеран прокуратури Євгенія Німа користується послугами територіального центру соціального обслуговування інвалідів з порушенням опорно-рухового апарату Рівного. І хоча пересувається важко, з допомогою двох милиць, на життя не нарікає. Запевняє, що має дружну родину, з якою мешкає, й хорошу пенсію, тому не бідує. І машина з центру за нею приїздить, коли туди потрібно їхати. Але раніше, каже, забезпечення реабілітаційного центру було кращим. Нині тут, на її думку, бракує лікарів деяких профілів, регулярних послуг лабораторії, та й автомобілів для перевезення немічних теж. «Ось така турбота про ветеранів, — бідкається п.Німа, — їх і так залишилося зовсім мало». А нещодавно близько трьох тисяч інвалідів, яких тут обслуговують, збирали підписи на захист закладу: йому загрожувало закриття. Центр відстояли, щоправда, для цього він мусив набути дещо іншого профілю, що й дописано в назву закладу.
Директор територіального центру Наталія Гаврилюк каже, що нині потрібно дякувати й за те, що є: заклад чи не єдиний з-поміж аналогічних в інших областях, які припинили своє існування.
— Наш центр — не медична установа, а скоріше соціальна, допомагає реабілітуватися тим інвалідам, які цього потребують і в яких є перспектива відновлення, — пояснює п.Гаврилюк. — Для цього людина має сама захотіти працювати над собою. А мотивації такої часто немає, бо якщо стан здоров’я поліпшиться, групу знімуть, разом з нею — й пенсію по інвалідності, а йти працювати нема куди, та й бажання у багатьох немає. Були випадки, коли ми домовлялися про безкоштовне навчання для дітей-інвалідів, вони вступали, а невдовзі кидали навчання, не бачачи в ньому сенсу.
— А навіщо себе утруднювати, якщо можна й без того отримувати гроші? — продовжує розмову ортопед-травматолог з багаторічним стажем роботи в центрі Сергій Горбатюк. — Я не хочу узагальнювати, але для деяких інвалідів жебракування стало професією: попросять в міської ради, в обласної, до спонсорів звернуться — і якась копійка є. Інші ж відвідують наш спортзал з тренажерами, грають в шахи, спілкуються, виїздять у літні табори — усе це в нас безкоштовне.
— Наша система соціального захисту не така, як мала б бути, — визнає й Наталія Гаврилюк. — Але ми жодної копійки з інвалідів ні за що не беремо. У нас є деякі спеціалісти, лаборант працює на півставки і робить деякі аналізи, центр зручно розташований, з під’їздом і на 1-му поверсі, іноді надходить гуманітарна допомога. Це, звичайно, зручно, бо жодна поліклініка такого комплексу послуг не дасть.
— Таким пацієнтам, як п.Євгенія, потрібен хороший догляд і добре слово, — каже Сергій Горбатюк, — 15 хвилин розмови для них заміняють укол і пігулку.
