Друге життя: хірург ремонтує квартири, а слюсар став оперним співаком

Якщо на Заході дотримуються принципу: зроби професією те, що тобі найбільше подобається, і будеш успішним, то в нас студенти часто обирають «грошову професію», ігноруючи свої таланти і бажання. Як результат — провчившись п’ять років або пропрацювавши за фахом, багато хто усвідомлює: не моє. Змиритися з нелюбимою роботою або ризикнути і почати все з чистого аркуша? Сміливців, що відмовилися від стабільності заради мрії, в Україні все більше. За даними Міністерства освіти, кількість бажаючих одержати другий диплом щорічно зростає на 20—30%, торік таких було близько 16 тисяч, половина з них кардинально змінюють професію. Найпопулярніші напрями серед переучок — фінанси (38%), психологія (26%) і менеджмент (24%). Користуються попитом також іноземні мови, юриспруденція, дизайн і реклама. Найчастіше переучуються інженери, військовослужбовці, педагоги і юристи. Є чимало тих, хто змінив професію, не змінюючи навчальний заклад.

Слюсар заводу — соліст оперного театру Народний артист України, соліст Національної опери і завкафедри вокалу Національного педагогічного університету ім. Драгоманова, тенор Олександр Гурець, після школи закінчив ПТУ і став слюсарем 4-го розряду заводу «Більшовик». Олександр дуже любив співати, а навколишнім подобалося слухати пісні в його виконанні. В армії теж співав. Ідею піти вчитися в музичне училище Олександру підказали колеги по цеху, мовляв, такий талант не повинен тільки труби ремонтувати. Але в київське музучилище ім. Глієра його не взяли, сказали, що в співака народний, а не класичний голос. На щастя, його друг навчався тоді в студії при Капелі бандуристів і запропонував піти прослухатися. Так почався творчий шлях одного з найкращих оперних співаків України. На сьогодні Олександр Гурець гастролював у всіх країнах Європи, де йому пропонували залишитися, але він віддав перевагу Києву. Хірург Юрій Левандовський відклав диплом і ось вже вісім років робить євроремонти в квартирах. «Я одержав диплом у Національному медуніверситеті ім. Богомольця, пройшов інтернатуру в лікарнях столиці, а коли справа дійшла до працевлаштування, стало зрозуміло: щоб влаштуватися в Києві хірургом, потрібно або бути чиїмось родичем, або давати хабар», — розповідає Юрій. — Із грошима було туго. Друг запропонував разом з ним ремонтувати квартири».

Виявилося, що Юрій просто майстер на всі руки. На запитання, чи не шкода зусиль у медичному, відповідає: «Потрібно годувати родину, та й мені дуже подобається дивитися, як перетворюється квартира». Друг Юрія, Сергій Малащук, закінчив медучилище з відзнакою, вступив до медуніверситету. Але на третьому курсі розчарувався в професії. «В університеті планували відкрити факультет профілактичної медицини, але не відкрили. А я мріяв не лікувати, а запобігати хворобі, — розповів він. — Провчився до четвертого курсу і пішов. Це було дуже важке рішення, сумніви мучили цілий рік. Але я зрозумів, що не можу бути байдужим, занадто близько беру до серця кожну хворобу». Коли виникло запитання, чим же тепер заробляти на життя, стало у пригоді давнє хобі Сергія — скелелазання. Понад 20 років він займається промисловим альпінізмом: утеплює фасади будинків і квартир, чистить, фарбує».

Наладчик секретного заводу став психотерапевтом з 5 дипломами Леонід Богданов мріяв стати режисером, але в театральний його не взяли, і він вступив до Київського політехнічного університету. Родина жила бідно, доводилося підпрацьовувати з першого курсу: спочатку інженером в оперному, потім освітлювачем у ТЮЗі. На другому курсі старанного студента запросили на роботу — наладчиком електроніки військового заводу оптичних приладів для підводних човнів і кораблів. Але робота на заводі хлопцю з інтелігентної родини не подобалася. «У той час я шукав відповідь на запитання: чому одні добиваються успіху, а інші — ні? Намагався розібратися зі своїми внутрішніми протиріччями», — згадує юнацькі переживання співрозмовник. Пошук відповіді привів його в психологію. Наприкінці 80-х почали з’являтися закриті психотерапевтичні групи. Потрапивши на одне із занять, Леонід прийняв рішення змінити професію. «У 1991 році я закінчив політех і відразу вступив до Санкт-Петербурзького державного університету, на психологічний факультет». На сьогодні в нього — п’ять «психологічних» дипломів — Санкт-Петербурзького інституту тренінгу, Інституту менеджменту ім. Іцхака Адізеса, Австрійського товариства групового психоаналізу і, нарешті, Британської школи соціодрами. «Ось вже 20 років я щоранку прокидаюся з відчуттям сенсу власного життя, — говорить психоаналітик. — Мені завжди хочеться йти на роботу, там реалізувалася і моя дитяча мрія стати режисером, адже я займаюся режисурою тренінгу».

З капітана міліції — у студенти і бізнесмени Капітан міліції Сергій Оніщенко залишив не помилково обрану професію, як більшість з тих, хто отримує другу вищу освіту, а роботу своєї мрії. «Моя мама була вчителькою, тато — робітником у колгоспі, жили ми бідно. А в будинку навпроти жили начальник райвідділу міліції і його заступник, — розповідає Сергій, чому спочатку став міліціонером. — Дивлячись на їх більш забезпечених дітей, я вирішив: виросту — теж піду в міліцію, щоб у моїх дітей були такі ж іграшки й одяг». Сергій вступив спочатку в училища міліції, потім до академії МВС. До 25 років вже одержав звання капітана міліції й очолював один з відділів міністерства. Але дитяча мрія в реальності виявилася небезпечною, низько оплачуваною професією. «Одного разу ми затримали наркодилера з Пакистану, — згадує день, коли остаточно вирішив звільнитися, капітан. — Злочинець виявився чемпіоном зі східних єдиноборств. Троє працівників міліції йому ледве заламали руки. І тут виявилося, що ми забули наручники. Довелося одному з групи захоплення бігти в метро до колег, просити. У бардачку затриманого знайшли ніж і пістолет. І я зрозумів тоді, що міг не повернутися додому. А для чого цей ризик, якщо все одно ватажки не будуть покарані?». Від тієї дитячої мрії залишилося тільки прагнення забезпечити своїх дітей. На той час у Сергія народилася дочка. Він вирішив залишити міліцію і почати власну справу. Щоб не прогоріти, вступив до Інституту післядипломної освіти Київського національного університету ім. Т. Шевченка на економічний факультет. Поки студент підпрацьовує начальником служби безпеки у фармкомпанії. Але майбутнє з цим напрямом роботи не пов’язує. «Мені дуже подобається навчатися. Зараз я розумію, що економічну кризу можна передбачати і бути готовим. Через два роки в мене буде своя справа, — інтригує майбутній бізнесмен Сергій Оніщенко. — Можливо, відкрию охоронну фірму».

Кібернетик тепер акторка театру Ірина Когут з дитинства мріяла стати акторкою, але при цьому і математику дуже любила. Батьки, звісно, наполягли на тому, що треба обрати «нормальну» професію. Іра вступила на факультет кібернетики Національного університету ім. Т. Шевченка, одержала дві спеціальності — прикладна математика і соціальна інформатика. Спочатку працювала консультантом з бухгалтерської програми 1С, потім керувала програмою лояльності до клієнта у великій мережі супермаркетів. Зарплатня висока, колектив гарний. Може, працювала б Іра в супермаркеті і далі, якби одного разу колега не запросила її на спектакль у театр «Чорний квадрат».

”Я тоді просто закохалася в цей театр, — згадує поворотний момент у своїй долі кібернетик. — Вони саме набирали акторів у студію, я пройшла конкурс. Пам’ятаю, дебютувала в комедії в ролі... трупа. Двоє чоловіків ховали своїх дружин, я була однією з покійних. Як виявилося, маленькі ролі складніші від великих, «трупу» ввесь час хотілося сміятися». Згодом Ірина закінчила Університет театру, кіно й телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Зараз вона виконавчий директор і провідна акторка театру «Чорний квадрат». «Перші двадцять акторських гривень були незрівнянно приємніші від цілої зарплатні на іншій роботі», — згадує Ірина і мрійливо посміхається.

Була істориком — стала дизайнером

”Я не любила історію, але батьки, не запитуючи, записали мене в гімназію ім. А. Пушкіна в історичний клас», — розповідає, як обрала свою першу професію, директор торгово-дизайнерського дому Ганна Рибалка. — Але в гімназії я полюбила цей предмет, причому настільки, що вступила до Національного педагогічного університету ім. Драгоманова на історичний факультет». На четвертому курсі студентка вийшла заміж, на п’ятому родила сина, й історичні дослідження довелося відкласти. Після декретної відпустки стало зрозуміло, що займаючись історією одержувати гідну зарплатню неможливо. «Подруга порадила мені перекваліфікуватися в дизайнери. Я пішла просто з нею за компанію», — згадує, як зробила свій вибір, співбесідниця. Нова професія не тільки припала дівчині до душі, але й принесла непоганий прибуток. Сьогодні на її рахунку дизайн квартир акторів Володимира Горянського, Ольги Сумської, дизайн прес-центру і телестудії Президента України і перемоги в архітектурних конкурсах.

Переучки родом з 70-х: данина моді — небезпечна ”Ситуація, коли одержав диплом, попрацював і зрозумів, що потрібно змінювати професію, часто складається в житті народжених у 70-х роках, — розповідає Павло Мірошник, сертифікований коуч ECF, партнер міжнародної коучингової компанії. — Ці люди обирали вуз у 90-ті, у період зміни цінностей. Вони керувалися або вимогами батьків — «корочка» завжди стане у пригоді, — або вступали на модні факультети — юридичний, економічний, а зараз усвідомлюють: це не моє. Клієнти мені часто розповідають: зарплатня $3-4 тис., але всередині порожнеча: радості в житті немає, відпустка тільки закінчилася, а на роботу більше не тягне. Виходить, така людина не реалізувала свої таланти, не знайшла свого покликання. Вона може якісно виконувати свої професійні обов’язки, але згодом розуміє — добре б змінити вид діяльності. На жаль, спробувати себе в чомусь іншому часто не пускає «залежність від роботи»: людина вже досягла визначеного рівня життя і розуміє, що не зможе кинути все й почати з нуля».

Не поспішайте палити диплом ”Змінити професію, що набридла, і нарешті зайнятися улюбленою справою варто, але тільки в тому випадку, якщо ви дійсно займаєтеся не тим, чим хочете, або вас гнітить безперспективність професії, а не, приміром, проблеми в особистому житті, — пояснює психолог Маріанна Камєнєва. — Серед моїх клієнтів половина — люди, що заперечують свою справжню проблему. Дівчина, в якої не складається особисте життя, цілком може вирішити, що для того, щоб вийти заміж, їй потрібно змінити професію філолога в університеті і стати ну хоча б стюардесою, щоб потрапити в колектив з перспективними нареченими. Або чоловік, менеджер за освітою, який змінив вже шість компаній, раптом вирішує, що він буде відеооператором. У самій перекваліфікації немає нічого поганого, якщо тільки вона не є реакцією на критику керівництва, конфліктами в колективі, заздрістю до колег. У випадку, коли людину приводить у захват думка про те, як вона фотографує, готує, лікує, грає на сцені, значить, зміна професії — правильний вибір. І друга ознака того, що ви зробили правильний крок — у вас добре виходить.