Наша влада полюбляє ставити пам’ятники. У Рівному вже майже не залишилось вільного кутка, який би не прикрашали новітні монументи. Щодо пам’ятників тим героям, яких шанували за часів соціалізму, то їхня доля здебільшого сумна. Ці пам’ятники можуть демонтувати, розібрати, вкрасти або просто… забути. Саме так сталося із пам’ятником героям-комсомольцям Абрамову та Голікову, які загинули у Рівному під час другої світової війни. Монумент опинився на приватному подвір’ї на вулиці Островського, що поблизу міськвиконкому.
— Коли ми купували будинок, цей пам’ятник вже був, — пригадує Олександр, власник будинку на вул. Островського, 36. — Він був такий занедбаний, що за кущами його не було видно. Коли ми заселялись у цей будинок, нам пропонували відгородити територію, де він стоїть. Мовляв, ніхто й не помітить. Згодом всі забудуть про нього, тоді й знімете. Коли запитають, скажете, що завалився. Ми на це не погодились. Я одразу сказав: не я його ставив і не мені його знімати. Олександр каже, що сусідство з пам’ятником створює для його родини певні незручності. Коли біля нього росли чагарники, там часто ввечері збирались місцеві п’янички, які одного разу розбили пляшкою шибку їхнього вікна. Певний час господарі помешкання пам’ятник не зачіпали, оскільки ще покійний міський голова Рівного Віктор Чайка обіцяв вирішити питання з перенесенням його на місце загибелі Абрамова та Голікова неподалік ЗОШ №10. Згодом з’ясувалося, що для цього потрібно отримати відповідний дозвіл на державному рівні. Зрозумівши, що цим ніхто займатись не буде, пан Олександр разом із дружиною самотужки взялися за благоустрій пам’ятника та прилеглої території. Підмазували тріщини, висаджували квіти, самі обгородили його сіткою. Тепер змушені у своєму дворі переставити столик для гостей на інший бік будинку, оскільки ті, хто підходить до пам’ятника, заглядають до них на подвір’я. Ірина, дружина Олександра, пригадує, що років п’ять тому приїздила до Рівного з Прибалтики родичка одного з загиблих героїв — Голікова. Коли жінка побачила, що за пам’ятником доглядають люди, вона ледь не цілувала їм руки. — Вона плакала, — каже Ірина, — пропонувала нам гроші, щоб ми не витрачалися самі, а за її кошти купували свіжі квіти. Я одразу відмовилась від її грошей. У мене самої діда в роки війни вбили німці. Ми самі можемо за ним доглянути. Зрештою, і працівники тресту зеленого господарства приїздять до нього двічі на рік. Чому виникло питання про те, що нібито пам’ятник опинився на приватному обійсті, пан Олександр лише здогадується. Каже, що саме у травні він почав зводити кам’яний паркан і неподалік пам’ятника були дерев’яні щити та будівельні матеріали. Чоловік припускає, що це побачив хтось з ветеранів і подумав, що його хочуть загородити. — Я не проти, щоб його перенесли в інше місце, — продовжує Олександр. — Але оскільки це неможливо, то ми попросили міського голову, щоб допоміг винести його на кілька метрів вперед до вулиці. Питання тут не в кількох метрах землі. Там все одно як росли, так і будуть рости квіти. Там земля для іншого не придатна. Коли пам’ятник винести трохи ближче до вулиці, його буде набагато краще видно. Пан Хомко пообіцяв посприяти нам у вирішенні цього питання.
Коментар Микола Шумелянко, перший секретар обкому ВЛКСМУ: — Те, що ми не вшановували Абрамова і Голікова, це наше упущення. Я відверто про це говорю. А напередодні виборів їхнім вшануванням взагалі немає кому займатись. Але обіцяю, ми обов’язково це надолужимо. Можливо, навіть допоможемо коштами, щоб відремонтувати пам’ятник та облаштувати прилеглу до нього територію.
