Ігри уяви

1189 0

Уявіть собі: йдуть темним вечором два добряче вгашених хлопця, а назустріч їм перехожий. Моментально спалахує дуже коротка розмова, внаслідок якої у груди перехожого починають тицяти ножем. На подив хлопців, це на їхню жертву не справляє жодного враження — замість того, щоб слухняно закотити очі під лоба, перехожий виймає з-за спини здоровенного меча і б’є одного по голові. Щоправда, плиском, але це все одно дає ефект. Його товариш вклякає на колінах і каже жалібно: «Пробач нас, Дункан Маклауд».

— Анно, що було поштовхом до створення клубу? — На той час це, власне, і не було клубом — скоріше «збіговисько» людей із спільними інтересами та духовними цінностями. Тобто ми переймалися не лише імітацією давніх бойовищ, а й знаходили кожен своє — хтось спорт, хтось всерйоз займався історією і бажав відчути себе давнім воїном, а хтось просто хотів погратися в казку. — Що шукали особисто ви? — У той період я цікавилися історією, шукала в ній віддушину, втілення ідеалів, які притаманні молодості взагалі. Потім це переросло в зріле захоплення, яке стало на деякий час сенсом життя. — З чого ж, власне, все почалося? — Сталося так, що я з друзями поїхала в Київ, де на Андріївському узвозі місцевий клуб показував театралізоване шоу. Саме тоді й виникла думка: а чому щось подібне не створити і в Рівному? Мої друзі цю ідею підтримали. Спочатку, звісно, це виглядало досить кумедно. Наприклад, перша шабля — а я взяла на себе роль воїна періоду скіфсько-сарматської доби, — була в мене зроблена з ніжки від простого стільця. А наручі — обладунки, які захищають передпліччя, — робили навіть із шматків металу. Мій представляв собою шкіряний рукав, обшитий бігунками від ткацького верстата. Тобто можна сказати, що повільно обростали залізяччям, і з часом у наших «бійців» з’явилися шоломи, кольчуги, бахтерці тощо. Я спілкувалася з людьми з інших міст, де існують подібні клуби, то серед них зустрічалися й такі, які свої обладунки виготовляють, дотримуючись технологій саме тих давніх часів. Навіть спосіб життя вони намагаються якнайбільше наблизити до оригіналу — сплять, наприклад, на снігу на щитах. Звичайно, не завжди, а під час ігор. — Про які ігри йдеться? — Це рольові ігри, під час яких ми перевтілювалися в своїх героїв, забували або, можна сказати, відкидали повсякденність і жили згідно з власним кодексом правил. Одні уявляли себе героями казок Толкієна, інші займалися саме історичною реконструкцією, починаючи із зовнішнього вигляду та бойових технік тих часів, які представляли, та закінчуючи навіть лексикою. Зараз я можу легко впізнати серед будь-якої компанії рольовика саме завдяки особливостям вироблених ним навичок спілкування. — Як стосовно бойової техніки? Адже інформації щодо тих самих скіфів не дуже багато? — Так, її доводилося збирати звідусіль: у бібліотеках, в Інтернеті, спілкуватися з людьми, які давно цим займаються. А в основному техніку ми виробляли самі під час тренувань один на одному. Били одне одного по руках і поступово вчилися захищатися та нападати так, щоб не травмувати партнерів. З часом досягали певних успіхів, потім свої досягнення перевіряли на турнірах та великих іграх. — Розкажіть про це детальніше. — Турніри та ігрища ми проводили в Тараканівському форті — місці дуже колоритному, романтичному, яке найбільше підходило для подібних дійств. Ми розбивалися на декілька команд і намагалися дотримуватися сценарію, розробленого заздалегідь. Було цікаво спостерігати, як, наприклад, ландскнехт б’ється з самураєм, що в історії, мабуть, не зустрічалося. Хоча хто знає? Можливо, якийсь найманець таки й забрідав до Японії… Жарт. — Як визначали переможців? — Існувала система хітів. Хіт — це, так би мовити, одне життя — майже як у комп’ютерній грі. Бійцю на початку гри надавалося, наприклад, 10 хітів, які потім поступово знімали в залежності від «смертельності» пропущеного удару. Після того, як хіти закінчувалися, він вважався вбитим і переходив у категорію безтілесних духів. Тобто не мав права продовжувати гру і спілкуватися з «живими». Бувало й так, що на табір налітала чужа орда з гравців і вчиняла погром — перекидала намети, забирала їстівні припаси і взагалі бешкетували, як заманеться. При цьому «трупи» на хід подій впливати ніяк не могли і лише кліпали «скляними» очима. Щоправда, інколи «покійник» міг реінкарнувати через декілька обумовлених годин і тоді мав шанс помститися аналогічним способом. «Новонароджений» отримував нове ім’я і ножа, після чого йшов у бій. — Чи бували під час ігор якісь серйозні травми? — На справжнє кладовище не потрапляв ніхто. Синці, подряпини, звичайно, були. Наприклад, у тому ж Тараканівському форті є місця, куди, м’яко кажучи, ніколи не падав промінь сонця. Ми блукали у суцільній темряві, де навіть котам було б важко щось побачити. Проте інколи здавалося, що таки щось бачиш. Одного разу я дуже чітко побачила сходинки вгору, де ніби щось світилося. Я побігла туди і дуже здивувалася, коли з розгону наштовхнулася на стіну. Як сказав мій чоловік, мені, так би мовити, відкрився портал в інший вимір, що, до речі, частенько трапляється в тих місцях. — Це розказують місцеві жителі чи ваші однодумці? — Наскільки я знаю, подібне й справді траплялося з нашими гравцями, бо сам дух гри настільки захоплює, що неначе й справді потрапляєш в іншу реальність. Стосовно ж місцевих, то що вони розказують після наших ігор, залишається лише здогадуватися. Наприклад, одного разу я відірвалася від своєї команди. Щоб зорієнтуватися, довелося вилізти на верхню стіну форту, де саме в той час розташувалася компанія відпочиваючих. Отож сидять собі люди, мирно їдять шашлики, п’ють, що Бог послав, і тут перед ними з кущів вилазить щось незрозуміле — амазонка не амазонка, привид не привид, — у шкіряній спідниці, металевих наручах та бойовій розмальовці. І з шаблюкою та кинджалом. І запитує щось на кшталт: «Народ, ви тут схожих на мене не бачили?». Народ тут же починає здогадуватися, що горілки взяли забагато, а закуски навпаки. Обличчя набирають відповідного виразу. Коротше, я вирішила їхню психіку довго не травмувати і подалася далі. — Можна собі уявити. Якщо не секрет, скажіть, будь ласка, чому перестали грати? — Ну, можна сказати, що в душі я граю й до цієї пори, тим більше, що й досі спілкуюся з тими, хто грає зараз. Так сталося, що саме в клубі я зустріла людину, яка стала моїм чоловіком. Незважаючи на обставини, і я, і він продовжуємо дотримуватися світогляду, сформованого в клубі. З власного досвіду можу сказати, що людина, яка спробувала жити за законами нашого кодексу честі, тієї філософії, навряд чи від них колись відмовиться. Насамкінець хочу додати — нехай не перепиваються богатирі на землі Руській! Бо саме зараз, на мою думку, дуже вже не вистачає справжніх лицарів у нашому житті. — Дякую за розмову.

Коментарі

Залиште вiдповiдь

Читайте також