І хто тепер скаже, що індійське кіно чи мексиканські серіали не мають під собою грунту і є чистою вигадкою кінопродюсерів на потребу малорозвинутій частині глядачів? Хто тепер не повірить у сцену зустрічі зниклого брата, батька, сина, сестри, дочки, собаки із своїми родичами чи друзями, які встигли вже забути про їхнє існування? Це я про вихід Павла Лазаренка з американської тюрми. Чотири роки минуло, як нам повідомили про арешт колишнього прем’єр-міністра у США. Там побачили його злочини, у Швейцарії теж, а наші тільки зараз огледілись — пізно вже було.
Індійське кіно хто тепер скаже, що індійське кіно чи мексиканські серіали не мають під собою грунту і є чистою вигадкою кінопродюсерів на потребу малорозвинутій частині глядачів? Хто тепер не повірить у сцену зустрічі зниклого брата, батька, сина, сестри, дочки, собаки із своїми родичами чи друзями, які встигли вже забути про їхнє існування? Це я про вихід Павла Лазаренка з американської тюрми. Чотири роки минуло, як нам повідомили про арешт колишнього прем’єр-міністра у США. Там побачили його злочини, у Швейцарії теж, а наші тільки зараз огледілись — пізно вже було. Вже згодом сміливішими стали вітчизняні слідчі. Почали «вішати» на колишнього керівника Кабміну гучні вбивства, на розкриття яких ніхто і не розраховував. Звісно, що назвавши прізвище Лазаренка як замовника, вбивці оперативно повмирали від пережитого хвилювання. Час лікує, тому всі ми поступово звикли до думки про те, що ніколи вже не повернеться із Штатів колишній наш прем’єр, ніколи не вийде із камери попереднього ув’язнення. Хоча мало б бути навпаки. Це ж він, Павло Лазаренко, якщо вірити офіційній пропаганді, обікрав нас усіх, продав наше національне багатство, в результаті чого на шестисоті «мерседеси» вистачає лише невеликій частині знедолених українців. Чому б нам всім не вимагати повернути вкрадене? Ясно чому. Із поверненням у нас якось ніколи не складалося. То одне обіцяли повернути, то інше. Народ мудрий: що впало — те пропало. Тепер же виходить, що дрібницю вкрав наш колишній прем’єр. Щось близько ста мільйонів доларів «накопали» американські слідчі. Це трохи більше, ніж по два долари на кожного з нас, або по одинадцять гривень. Щось не складається. Чомусь здавалося, що нас всіх обікрали серйозніше, ніж на таку незначну суму. Де решта вкраденого, куди поділася? Розповів би про це випущений на американську свободу колишній український олігарх. Чи, може, не треба? Стільки шановних людей отримають інфаркти, скільком доведеться пояснювати... А що, власне, пояснювати? Хіба ми і так не знаємо, хто нас щодня обкрадає? Хіба не голосуємо ми за них періодично на виборах? І за Лазаренка б теж проголосували. Та не можна. Далеко він, аж у Сан-Франциско, на західному узбережжі США. Могутні хвилі Тихого океану бавлять нині його очі, нагадують про батьківщину, де теж є слідчі ізолятори, але немає судів присяжних. У нашій благословенній країні більше п’ятнадцяти років не дадуть, хоч би ти вирізав ввесь Кабінет Міністрів разом із держсекретарями. У демократичній Америці строки ув’язнення плюсують. І моторошно стає від перспективи провести, скажімо, вісімдесят сім років за гратами. Зовсім не хочеться порушувати закон. Хочеться до нас, на береги Дніпра, де заарештовують та засуджують настільки чудернацьким способом, що можна щодня дякувати Всевишньому за те, що не впала на тебе могутня рука вітчизняного правосуддя, що не звинуватила тебе сусідка у крадіжці відра картоплі, і не посадять тебе за це на три роки. Дотепний читач підкаже, що красти треба мільйонами. Сам знаю. Та де ж їх взяти, ці мільйони? Хоч побачити здалеку. Не із Сан-Франциско, а ближче. А може, і не треба? Мається на увазі красти. Совість чиста і спокій маєш. Якщо ти не прем’єр-міністр.
