Ніщо так не виводить мене із психічної рівноваги, як зухвале порушення правил дорожнього руху в центрі міста. Кому не знайома картина — одне чи кілька авто, ігноруючи всі знаки і світлофори, їде куди хоче і стає там, де захоче. Навіть на пішохідному бульварі мати з дитиною не може гуляти спокійно: щомиті на них може вискочити авто. Давно пора було б заспокоїтись і не перейматися щораз, не псувати собі нерви. І хотів би, та коли бачу на зухвалому порушнику міліцейські погони, знову нервуюсь і починаю думати. Власне, дивного нічого немає.
Ніщо так не виводить мене із психічної рівноваги, як зухвале порушення правил дорожнього руху в центрі міста. Кому не знайома картина — одне чи кілька авто, ігноруючи всі знаки і світлофори, їде куди хоче і стає там, де захоче. Навіть на пішохідному бульварі мати з дитиною не може гуляти спокійно: щомиті на них може вискочити авто. Давно пора було б заспокоїтись і не перейматися щораз, не псувати собі нерви. І хотів би, та коли бачу на зухвалому порушнику міліцейські погони, знову нервуюсь і починаю думати. Власне, дивного нічого немає. У нас споконвіку правила першим порушує той, хто їх має охороняти. Кожен із нас, досягнувши хоч якоїсь посади, одразу ж намагається використати її в особистих цілях. Та що там посади! Ви бачили продавця, скажімо, цукерок, який би взяв собі цукерку, заплативши за неї й вибивши чек? Або кіномеханіка, який би взяв квиток на сеанс у кінотеатрі, де працює? Можете продовжити низку прикладів без мене. Я вже заспокоївся, я розумію пацана у сержантських погонах, який їздить впоперек дороги. Це йому компенсація за все інше. За те, що інші мають, а він — ні. Він теж може мати, але слід платити. Той же, хто хоч раз не заплатив, хворіє на це потім дуже довго. Не хочеться платити, хочеться задурно. І аргумент під рукою — грошей мало. А звідки їм взятися, якщо ніхто не платить? Не те, щоб не платить, а намагається не заплатити. Відправив було родича на лікування до санаторію. Заплатив за путівку в касу все до копійки. Потім виявилося, що в санаторії тому родич був один такий. Решта приїхала за пільговими путівками і замість лікуватися — пила горілку і займалася іншими «курортними» справами. Той же, кому потрібен цей курорт для лікування, не має грошей на путівку. Життя таке. Як працюєш на бензозаправці, то тільки бензином і розживешся. Більше нічим, хай навіть той бензин тобі зовсім не потрібен. Кажете, що не крадуть? Аякже! Побував оце за кордоном на авто і побачив диво. Бензобак зменшився літрів на п’ять. У нас лізло всі п’ятдесят, хоча за паспортом бак на сорок вісім. У буржуїв більше сорока п’яти не лізе ніяк. У чудеса не вірю. Вірю в наше життя, яке тому таке убоге, бо кожен на своєму місці порушує закон. Приходить знайомий до редакції — дай газетку, в тебе ж вони є. А по-нормальному кожен журналіст має купити свою газету в кіоску. Не дивуйтеся, за кордоном саме так. Собі можна взяти лише браковану із тих, що в друкарні викидають. І директор театру там купує квиток на спектакль, і власник магазину платить за взятий зі свого ж прилавка буханець. Там все за правилами, все пораховано, ніхто нічого не порушує і живуть багато. Але скучно. Ну що це за життя, коли всюди чисто і охайно, всі посміхаються, кажуть незнайомим людам «добрий день» і нічого не порушують? Добре, що хоч надовго такі думки мою увагу не забирають. Треба довкіл дивитись, аби не наїхав ніхто зненацька.
