Чи не щодня всередині мене відбувається мовчазний поєдинок. Одна половинка мене прагне просто зранку казати всім всю правду, друга пропонує говорити про всіх, окрім найближчих. Хто не працює в пресі, тому легко. Тому, хто працює, теж непогано, якщо говорити про чужих, про тих, хто тебе не знає. З якою настирливістю районна газета з програмою ТБ лізе в особисте життя американських кінозірок та російських президентів.
Чи не щодня всередині мене відбувається мовчазний поєдинок. Одна половинка мене прагне просто зранку казати всім всю правду, друга пропонує говорити про всіх, окрім найближчих. Хто не працює в пресі, тому легко. Тому, хто працює, теж непогано, якщо говорити про чужих, про тих, хто тебе не знає. З якою настирливістю районна газета з програмою ТБ лізе в особисте життя американських кінозірок та російських президентів. Ніби коло таке окреслене: не ближче чим п’ятсот кілометрів до об’єкта і говори що хочеш. Чим ближче — тим скупішими стають повідомлення, все менше аналізу і подробиць, а про тих, хто зовсім поруч, як про небіжчиків: або добре, або нічого. Воно й зрозуміло, тут автору жити, тут вирішувати свої проблеми. Навіщо псувати стосунки з людьми, які можуть зустріти тебе на життєвому шляху або просто по дорозі додому пізнього вечора? Це все моя друга половинка говорить. Перша ж заперечує, закликає до совісті чи чогось іншого, що виросло на її місці: не для того тобі дана можливість писати в газету, щоб мовчати про все, що знаєш! А для чого? Може, людям і не треба тої правди про себе? Про сусіда скільки завгодно, а про себе нізащо. Де той індикатор, де те мірило, за яким можна визначити, писати про щось чи ні? Бо ж і правда може зашкодити — це всі знають. Навіщо, наприклад, повідомляти батькам, що їхні діти після платного університету залишаться такими ж бовдурами, як і були? Батьки ж не для того за тих дітей кровну копієчку платять, самі добре знають, що бовдури. Їм папірця треба — диплома, щоб написано було, що розумний. Навіщо? А хто його знає? Хочуть і все. А газета — це теж певного роду щоденний диплом, який виписує чи то двійки, чи то п’ятірки. І ніякими переходами на дванадцятибальну шкалу від цього не врятуватися. Але одна справа, коли оцінку тобі ставлять десь далеко, не в нашому районі. Кому цікаво у Костополі, що Петренко із Жмеринки злодій? Ось і читають у Костополі про жмеринських, а у Жмеринці про костопільських. І правда ніби є, і нікому від цього не боляче. Або ще краще — громадянин Д. згвалтував громадянку Ц. на вулиці Ю. у місті У. Який простір для фантазії і ніякого тобі ризику. Підійдіть до першого ліпшого кіоску, купіть кольорову газету і начитаєтесь про тих громадянок Т. чи громадянчиків П. Скільки завгодно із необмеженою кількістю інтиму. Чи варто з цим боротися? Чи треба брати клопіт на свою голову? Треба, — стверджує перша половинка. Бо телефонують до газети, листи пишуть, приходять. Тільки ви, кажуть, сміливі й принципові журналісти зможете нам допомогти. Ми вас любимо, ми вами пишаємося, ми від вас торчимо. Напишіть всю правду про такого-то, тільки мене не називайте. Отак. Не можемо ми самі послати подалі знахабнілого начальника чи відповісти на грубість сусіда. Нехай це газета робить. А ми подивимось. Тоді друга моя половинка каже, що не треба за тих боягузів заступатись, вони самі ще невідомо хто і чим дихають. Чим дихають, якраз відомо. Особливо, коли цибулинкою закусять. Противні такі, бридкі. Боягузи і пристосуванці. Як я вас люблю, як хочу, щоб ви мене читали. Піду заради вас на ризик , шукатиму пригод на свої органи, не матиму спокою ні вдень ні вночі. Бо одержу за це головне — право назвати вас тими, ким ви є. Користуючись нагодою, наперед обзиваю всіх своїх вдячних читачів останніми словами із «словаря русского мата», що по п’ятнадцять гривень на розкладках. Обзиваю авансом, обзиваю нізащо. Ображайтесь, на здоров’я. Один раз і всі разом. А потім дайте спокійно працювати і називати вас своїми іменами. Бо ж ви вже наперед знаєте, хто ви такі. Тут, поруч, у нашому районі, у нашому місті.
