Зазвичай українці виїжджають за кордон у пошуках кращого життя та заробітків. Однак виявляється, що й Україна для багатьох іноземців також приваблива — до нас приїжджають не тільки вчитися та працювати, а й одружуватись. Деякі заради кохання навіть готові жити на Рівненщині нелегально.
Заради української сім’ї болгарин став нелегалом Кажуть, що заради кохання чоловіки здатні на несподівані вчинки. Цю тезу доводить історія болгарина Деміра Щерева. Познайомившись із мешканкою села Смордва Млинівського району Світланою у Польщі, він вирішив поїхати за нею в Україну, покинувши все, що мав вдома. - У Польщі я працювала продавцем на ятках, які належали Деміру, — розповідає Світлана. - Так ми і познайомились. Почали зустрічатись, він закохався в мене, хоч на той час у Болгарії мав дружину. От тільки дітей у них не було. Коли я завагітніла від нього і сказала йому про це, він дуже зрадів і вирішив поїхати зі мною в Україну, оскільки я хотіла бути ближче до рідних. Заради мене і майбутньої дитини він покинув усе — і бізнес, і дружину, і хату з автомобілем. Ми приїхали у Смордву і стали жити разом. Хотіли одружитися, а для цього потрібно було виробити документи на проживання в Україні, але грошей на це не було. А потім він загубив свій паспорт. За сім років, доки ми разом, у нас народилося троє дітей, яких Демір просто обожнює. Він їздив на заробітки у Київ, я була вдома з дітьми. Через відсутність документів Демір Щерев став нелегалом в Україні. Його затримали, щоб депортувати за рішенням Рівненського окружного адміністративного суду. Нині чоловік перебуває в с. Журавичі Ківерцівського району Волинської області в пункті тимчасового тримання іноземців, поки посольство Болгарії підтвердить його особу та оформить документи для виїзду на батьківщину. Найстаршій дитині болгарина — Олександрові — шість років, середньому хлопчику — 4 роки, найменшому Іванку — рік і три місяці. І сини, і Світлана сподіваються, що він повернеться до них, як і обіцяв, коли його забирали.
Шріланкієць на Поліссі не живе, а бідує А ось нелегал із острова Шрі-Ланка Раві Раджан, який сьогодні проживає у селі Літвиця Дубровицького району, сподівається, що його видворять за кордон разом із сім’єю. Адже в Україні шріланкійцю, його дружині Валентині Кришталевич, з якою він живе у цивільному шлюбі, та їхнім трьом спільним дітям живеться не вельми добре. Познайомилися майбутні чоловік і дружина 13 років тому в Києві за неприємних обставин. — Я їхав із заробітків із німецького міста Гессен, — розповідає п. Раджан. — Був проїздом у столичному районі Троєщина. Йшов вулицею у темряві, коли ззаду напали на мене кілька хлопців. Вони ударили мене по голові, після чого сильно били ногами по ребрах. Мабуть вбили б, якби не закричала якась жінка, що проходила мимо. Жінкою, яка тоді врятувала п. Раджана, була Валентина Кришталевич. Вона саме йшла мимо, повертаючись з пекарні, де працювала. Побачивши, що б’ють якогось чоловіка, вона закричала, і нападники втекли. — Вони забрали його гроші й паспорт, — розповідає п. Валентина. - Я привела Раві в міліцію, але там тільки посміялися з нас, мабуть, тому, що Раві схожий на цигана, документів не має. Я пошкодувала його і взяла до себе на зйомну однокімнатну квартиру, напоїла чаєм, поклала спати. Так Раві Раджан і залишився із Валентиною. Ще живучи в Києві, вони нажили спільну дитину — дочку Сабріну. — У Києві жити було важко — я в декреті, а Раві — без роботи. Тож поїхали в село, звідки я родом і де жила моя мама, - пояснює п. Валентина те, як вони опинились на Поліссі. — Спершу мама, яка до цього іноземців ще не бачила, ставилася до Раві насторожено. Та вже за півроку навчила його, як розпалювати грубу і садити бульбу. Він їй подобався, бо не матюкався і не пив. Мама померла два роки тому. Ми залишилися самі на господарстві з трьома дітьми. Очевидно, господарство ведеться інтернаціональній сім’ї не дуже добре — вони не тримають худоби, не мають багато городу, який би їх прогодував. А роботу у занепадаючому селі Літвиця, де мешкає 300 людей, знайти неможливо. До того ж шріланкієць — нелегал, і влаштуватися йому на роботу без документів важко. Сім’я п. Раджана живе досить бідно: харчується невибагливо, у кімнатах майже немає меблів, на підлозі лежать коробки з гуманітарною допомогою від ООН — одягом і взуттям. Раві сподівається, що переїде жити за кордон. — Улітку до мене приїжджав із Києва спеціаліст у справах біженців, — каже Раві. — Тепер чекаю на його дзвінок. Якщо пощастить, мене з родиною заберуть в іншу країну. Можливо, навіть у США. Складність з оформленням документів на шріланкійця полягає у тому, що посольства Шрі-Ланки в Україні немає, а найближче — в Москві.
Видворяють і німців З початку цього року на Рівненщині затримано 92 нелегальних мігранти. — Переважна їхня більшість — з Узбекистану, Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Росії, Грузії, Молдови, - говорить інспектор Рівненського відділу громадянства, міграції і реєстрації фізичних осіб (ГІРФО) УМВС України Олена Томашевська. — Є в нас також 4 біженці. Причини приїзду цих іноземців сюди і того, що вони готові жити тут нелегально, різні. Одна з причин — пошук роботи. Багато нелегалів, наприклад, торгують на ринках. Проте наша країна, і область в тому числі, є фактично транзитною для іноземців. Більшість з них хочуть виїхати в інші країни Європи. Але на Рівненщину прибувають мешканці не тільки країн Сходу. — Нещодавно стався цікавий випадок — наша служба здійснювала примусове видворення громадянки Німеччини — розповідає Олена Томашевська. — За національністю вона — росіянка, але є громадянкою Німеччини. Жінка приїхала ще торік з наміром провідати могилу чоловіка. Гроші на проживання і дорогу назад розтратила. Ночувала в притулку для бездомних, зловживала алкоголем і знайшла собі тут друга, який вів такий же спосіб життя. Гроші на дорогу вислали їй родичі з Німеччини, з якими нам вдалося зв’язатися. Працівники служби ГІРФО іноземку доставили на ККП «Шегині» та передали представникам Державної прикордонної служби.
Приїхав з Гвінеї, щоб вивчитись на будівельника Є й такі іноземці, що приїхали в нашу область зі східних країн з однією метою — вивчитися. Наприклад, щоб опанувати будівельну професію, Конде Мамаді прибув у Рівне аж із Гвінеї. — Про Україну я знав, тому що тут навчались деякі мої знайомі та родичі, щоправда, в Одесі, — розповідає Конде. — У Рівне я вирішив поїхати навчатись тому, що хочу мати диплом європейського зразка у галузі будівництва, а навчання у Національному університеті водного господарства і природокористування дає можливість його отримати. Документи на навчання подав по Інтернету. Мене прийняли одразу. Конде надали кімнату в гуртожитку, де він зараз і живе сам. Навчається африканець на платній формі. Приїхавши у Рівне, перше, що зробив, — вивчив українську. — Мені було дуже важко вчити українську мову, — зізнається Конде. — Важко говорити нею і зараз, я ще багато слів і їхніх значень не знаю, хоча я вже живу тут безвиїзно три роки. Українські культура і звичаї, звісно, цікавлять мене, але звикнути до цієї країни не можу до цих пір. Та я завів тут чимало друзів, вони мені допомагають — спілкуються зі мною, пояснюють незрозумілий мені навчальний матеріал. Конде Мамаді — сумлінний студент. Каже, що намагається сам опанувати кожен предмет, який тут викладають. На це він і витрачає більшість вільного часу. — Я ні разу не платив за те, щоб мені поставили хорошу оцінку, - стверджує іноземець. — Хай це буде трійка, але чесно мною зароблена. Хоча це не означає, що я ніколи не списую — іноді й таке доводиться робити, бо навчання — складне. Але списую я переважно з книжок. Бачив, що українські студенти роблять собі малесенькі шпаргалки, але щоб використовувати їх, я недостатньо добре знаю українську і просто не розберуся в дрібному шрифті. Залишатися у Рівному чи взагалі в Україні Конде Мамаді поки не планує — каже, що тут важко себе реалізувати.
Заради коханого Ахмета готова носити хіджаб
Думки Конде стосовно самореалізації дотримується і його сусід по гуртожитку Ахмет Шалах Аддін Меддур, який приїхав з Алжиру, щоб вивчати галузь водного господарства. Він теж навчається в НУВГП і в Рівному живе уже близько семи років. За цей час п. Меддур встиг одружитися з українкою Марійкою.
— Ми познайомилися ще на першому році мого навчання, — розповідає Ахмет. — І я, і вона були студентами і жили в одному гуртожитку. У лютому того року я потрапив до лікарні з апендицитом. Марійка відвідувала мене. Спілкуючись з нею, я зрозумів, наскільки вона гарна людина, спокійна і доброзичлива. Ми покохали одне одного.
Ахмет і Марійка одружені вже кілька років. Вони часто відвідують родичів Марійки із села Мочулище Дубровицького району. Родичі навчили Ахмета деяких сільськогосподарських робіт, наприклад, сапати город, а ось косити і орати йому не дозволяють, бо важко. Марійка також познайомилася з родичами Ахмета, до яких вони літають щоліта. По закінченні навчання Ахмет хоче повернутися з дружиною до рідного міста Заральд, що за 20 кілометрів від столиці Алжиру. Там він хоче працювати на фірмі батька, діяльність якої пов’язана з водопостачанням та водовідведенням. Марійка стверджує, що готова слідувати за чоловіком. Вона вже прийняла іслам.
— Те, що я вийшла за нього заміж, означає, що я готова підтримувати свого чоловіка, — каже дівчина. — До прийняття його релігії я прийшла сама — ніхто мене до цього не змушував. Розписувалися ми тут, а обряд вінчання здійснювали у мечеті в Полтаві, оскільки в Рівному немає ісламського храму. Я готова жити з Ахметом в Алжирі. Там більше можливостей і для нього, і для мене. Побувавши там кілька разів, я зрозуміла, що носитиму хіджаб — хустину, якою жінки на Сході прикривають голову і нижню частину обличчя. Щоправда, Марія зізнається — за рідними сумуватиме і сподівається, що часто їх відвідуватиме.
