Залізобетонний бункер біля обласного краєзнавчого музею збудували німецькі окупанти під час другої світової війни, щоб керівникам окупаційного режиму, які займали тоді приміщення нинішнього музею, було куди сховатися в разі чого. Обком Комуністичної партії, який оселився у цьому ж будинку після німців, також зберігав бункер у повній готовності. Із тих же міркувань, що й німці. Навіщо підземне сховище новій українській владі, чому міськрада не бажає дозволити влаштувати у німецькому бункері кафе? Невже у стійкій до бомбардувань споруді сподівається відсидітись коли-небудь міський голова Рівного або призначений нещодавно голова облдержадміністрації?
Сесія міськради Рівного у черговий раз відхилила пропозицію одного з підприємців перепрофілювати бункер під кафе. Особливу пильність під час розгляду цього питання виявив депутат Гурій Бухало, який заявив, що у 2003 році колишнє німецьке бомбосховище включили до переліку історичних пам’яток. Ця обставина і стала приводом для того, щоб удруге відмовити у спробі викупити бункер. Щоправда, у краєзнавчому музеї й досі достеменно не знають, на чиєму балансі перебуває цей об’єкт. Як розповіла завідувачка відділу музею Тетяна Бикова, років 15 тому в бункері хотіли відкрити одну з експозицій. Тоді з’ясувалося, що бункер Еріха Коха, колишнього рейхсканцлера України — власність Міністерства оборони. Востаннє пані Бикова побувала всередині цього приміщення торік і порівнює побачене там з картинами у фільмах жахів: зі стелі капала вода, всюди були розкидані шприци і відчувалася неймовірна волога. За її словами, всередині бункера розташовані три поверхи, найнижчий затоплений водою. На кожному поверсі є кілька невеличких кімнат. На думку Тетяни Бикової, для того, щоб привести це приміщення до ладу, необхідні значні кошти. Допомогти в цьому зможе хіба що Державна служба охорони культурної спадщини, яка останнім часом активізувала свою діяльність, якщо, звісно, об’єктом зацікавиться. Підприємець Микола Дячук стверджує, що орендує у міської влади цю історично-оборонну споруду вже два роки. Щомісяця сплачує 300 гривень. За цей час з бункера вивезли 10 машин сміття, провели електричне освітлення, відкачали 300 кубів води. Надалі пан Дячук планує переобладнати руїни під кафе, вже виготовлено проект і отримано дозволи усіх служб, у тому числі й краєзнавчого музею: — Про яку історичну цінність може йти мова, коли навколо бункера «причеплені» десятки різних прибудов, які мешканці найближчого житлового будинку використовують як господарські. Якщо цим руїнам я не дам ради, то цього не зробить ніхто! Схоже на те, що наміри підприємця Дячука так і залишаться нереалізованими. Місцеві історики продовжуватимуть думати про долю бункера, в якому тим часом хазяйнуватимуть волоцюги та наркомани. А владі буде просто спокійніше, коли неподалік є приміщення, в якому, в разі чого, можна надійно заховатися.
