Настав час курортних романів. У цю пору року малознайомі чоловіки на пляжі здатні нашепотіти на вушко таке, що час задуматися про реінкарнацію Мопассана. Щоб виблискувати завжди і у всьому, варто перегорнути написані книги в пошуках еротичних сцен. Самі письменники задаються схожими запитаннями: як «це» описати? Де межі відвертості в літературних творах? І можливо, дітей і любові в нашій країні стало б більше, якби злі видавці не заважали почуттєвій творчості авторів?
Крутіше від баварського порно — Не тільки література, творчість сама по собі еротична, — зауважив письменник Олександр Ірванець, повільно затягуючись трубкою. — Інакше б цим не займалися. Але надворі — 2007 рік. Пережита не те щоб сексуальна, а пост-постсексуальна революція. Чи можна здивувати читача? Тема не закрита. Кожен хороший автор по-новому описує не тільки еротичні сцени, але й взагалі всі життєві сцени. Я от, наприклад, люблю читати набоковську «Лоліту». Якщо говорити про сучасну українську літературу, раджу книги Ірени Карпи «Фройд би плакав» і «Перламутрове порно», хоча там немає жодної порносцени. І ще я дуже люблю вірші прекрасного поета, який пише зараз дуже мало, — Юрія Позаяка. Для мене його твори — зразок грубуватої і трошки сміхотливої еротики. Взагалі ж, у літературі всі межі вже давно розорані — як у часи перших колгоспів. А чому ви думаєте, що еротичну сцену написати складніше, ніж сцену обіду? Ось це плямкання і хлюпання складніше, між іншим, дається. Коли кіношники говорять, що знімати еротичні сцени важко, — вони набивають собі ціну. Наприклад, фільм «Дев’ять з половиною тижнів» я не вважаю зразком еротики, зате мене вражають сцени в якомусь польському фільмі, де героїня довгих п’ять хвилин стягує рукавички: у цьому еротизму значно більше. Ось вчора подивився фільм «Еліза» з Жераром Депардьє і Ванессою Параді. Коли героїня на прощання затягує малолітнього хлопця до себе в ліжко — для мене це одна із найеротичніших сцен. У фільмі нічого не показано, але енергетика сцени крутіша за будь-яке баварське порно. У моїх здобутках теж немає відвертих любовних сцен, зате є сцени, які можна назвати некрофільськими. Наприклад, у повісті «Очамимря» і романі «Рівне/Ровно». Але наш час, незважаючи на вседозволеність, я не вважаю більш розбещеним. Якщо хочеш залишатися цнотливою натурою — нею залишишся. Еротика краще продається — В українській літературі еротика — сфера незасвоєна, — вважає Андрій Бондар. — Наші письменники поки не вміють описувати кохання так, щоб це виглядало красиво, добре читалося. «Про це» у нас намагаються писати, наприклад, Ірена Карпа, Юрій Віннічук, Наталка Сняданко. Їх подають як еротичних письменників, хоча насправді це не так. Книжки про еротику, жорстокість, смерть краще продаються. Інша справа, що деякі видавці просто не розглядають твори, в яких є вульгарна лексика. На мій погляд, навколо цієї теми створюється штучний, нездоровий ажіотаж, хоча західні літератори не обмежені заборонами. В Україні, з одного боку, лицемірне, святенницьке суспільство, наскрізь просочене нецензурщиною, а з іншого боку — якісь контролюючі органи пробують лімітувати художників, і в тому числі — їхню мову. Але цього робити не можна, оскільки художник описує оточуючу його мовну реальність. У принципі, еротизм у класичній українській літературі традиційно був занедбаним. Еротика у вітчизняній літературі почалася в 1980-х. Є прекрасні еротичні вірші у Віктора Неборака, Юрія Андруховича, Ігоря Римарука. В Івана Малковича є еротична тема в поезії. Але особисто я у своїй творчості найчастіше уникаю проблем, пов’язаних зі статевими питаннями. Можливо, тому що в мене в житті з цим проблем немає. Чого не було і не буде — Я не обираю еротичну тематику, життя диктує, що писати, — зізнається Юрій Покальчук. — Ось я написав книжку «Хулігани» — там немає жодного матірного слова, зате є кілька еротичних сцен — навіть гомосексуальних. Так, я пишу жорстоку правду. Коли в Інтернеті є все, коли будь-який хлопчина може дивитися порносайт до втрати пульсу — немає предмета для розмови. — Чи готові українці сприймати еротичну літературу? — запитує відомий автор еротично спрямованих творів Юрій Віннічук. — У нас є категорія людей, які ще залишилися в Радянському Союзі. Тоді вважалося, що кожна еротична сцена повинна закінчуватися фразою: «Він взяв її на руки і поніс в іншу кімнату». Ця фраза, до речі, кочує по здобутках багатьох відомих радянських письменників. І нічого не можна заборонити, щоб заборонене не вискочило в іншому місці. В Америці забороняли «Лоліту», твори Генрі Міллера, а вони друкувалися у Франції. Я б порадив почитати Генрі Міллера і Чарльза Буковскі, з молодих українських письменників — Тетяну Малярчук, Наталку Сняданко. А особисто я ніколи не пишу про секс серйозно. Віддаю перевагу гумору. От, наприклад, мій здобуток «Мармелад» — це взагалі пародія, там нормального сексу немає. Є забави, що переплітаються з моєю еротичною фантазією. Для мене опис сексу — це можливість пофантазувати, придумати щось таке, чого в житті не було і не буде.
