В останні роки комп’ютерні клуби, наче гриби після дощу, заполонили фасадні перші поверхи та підвали українських міст і містечок. Традиційно популярністю серед вітчизняних споживачів користуються служба знайомств, послуги з набирання текстів, нелегального пошуку в Інтернеті рефератів, курсових, дипломних та дисертаційних робіт, перевірки електронних поштових скриньок. Однак найбільш візуально помітними клієнтами комп’ютерних клубів, безперечно, є гравці в електронні віртуальні ігри. Наскільки шкідливими, а можливо корисними, є комп’ютерні ігри — питання аж ніяк не риторичне.
Стріляти чи не стріляти? Віднедавна в Німеччині — так само як і в деяких інших країнах світу — почав діяти закон, згідно з яким вводяться суворі обмеження на використання комп’ютерних ігор з елементами насильства та/або зброї. На думку німецьких законотворців, ці заходи покликані запобігти формуванню в німецьких громадян (насамперед у дітей і молоді) схильності до агресії, що є наслідком наполегливої імітації користувачами програм фізичної та збройної боротьби. Зазирнувши до будь-якого комп’ютерного клубу в нашій державі, кожен пересвідчиться, що для української системи суспільної моралі такої загрози ніби й не існує. Азартні гравці у комп’ютерні «стрілялки» — а переважною частиною їх, як відомо, є школярі — геть забувають як про робочий час, так і про розклад уроків: від ранку до ночі і від ночі до ранку вони віддаються своїй пристрасті, бездумно марнуючи власне фізичне та моральне здоров’я, зрештою юнацьке натхнення, на безглуздо-безкінечні віртуальні війни з уявними ворогами. Поглянувши на комп’ютерну графіку, що використовується в дизайні деяких найпопулярніших в Україні комп’ютерних ігор, стає моторошно навіть досвідченому глядачеві фільмів жахів та оповідачеві страхітливих бувальщин. Ці емоції підтверджуються, і навіть посилюються, коли чуєш специфічно-емоційні вигуки дітлахів у навушниках до свого віртуального партнера чи суперника в іншому кінці залу... Відвідувачі комп’ютерних клубів реагують на такі вигуки цілком спокійно — переважно просто ігноруючи їх. Однак із суто комерційного погляду, саме гравці у віртуальні ігри є найбільш привабливою клієнтурою комп’ютерних клубів. Тож їхні власники навряд чи самі наполягатимуть на лімітуванні емоцій юних гравців: чим більший азарт, тим більше грошей вони тут залишать. І якщо звичайна людина, яка зайшла до клубу перевірити електронну скриньку, таки може витримати кількадесят хвилин брудної лайки, що невпинно ллється з дитячих вуст, то за фізичне, а головне моральне, здоров’я самих учасників віртуальних кривавих сутичок стає інколи справді тривожно.
Гільйотина як засіб від лупи Хоч би якими очевидними видавалися ідеї про заборону чи жорстке лімітування комп’ютерних ігор з елементами агресії, вони можуть наразитися на серйозні заперечення з позицій вільного демократичного суспільства. Безумовно, демократія — це аж ніяк не вседозволеність, і стандарти відкритого суспільства не можуть ототожнюватися із волюнтаризмом, однак візуальна безневинність комп’ютерних ігор може слугувати достатньо істотним аргументом для захисту дітей від фактично поліцейських методів контролю за їхніми учасниками. Адже вікові чи часові обмеження, які держава може накласти на власників комп’ютерних клубів, неминуче спричинять ефект «фільмів до шістнадцяти»: заборонений плід, як відомо, вабить сильніше від будь-якої реклами. Можна з легкістю уявити, якої популярності набудуть віртуальні ігри, якщо буде оголошено про їх заборону. Ефект від таких адміністративних заходів стане ще менш істотним, якщо взяти до уваги те, з якою ненаполегливістю (а найчастіше взагалі без неї), контролюючі органи зазвичай здійснюють нагляд за дотриманням цих правил. Мало того, штучні заборони стануть приводом для дрібних корупційних дій інспекторів та власників клубів, котрі з легкістю оминатимуть будь-які громадські бар’єри. Одначе змиритися з існуючим статус-кво означає й надалі толерувати невпинну деградацію цілих генерацій наших молодих співвітчизників. Сьогодні вже виросло перше покоління віртуальних гравців, переважна більшість яких «переросла» дитячу хворобу «стрілялок», перейшовши на більш дорослі ігри (передусім так звані стратегії) або й повністю покинувши цю звичку-залежність. Попри істотні складнощі, що виникнуть у разі впровадження лімітування або й повної заборони комп’ютерних ігор з елементами агресії, такий державний захід, одначе, видається цілком виправданим. У справі охорони здоров’я майбутніх поколінь українців ці дії навряд чи виглядатимуть перебільшенням. Це особливо очевидно в контексті невпинного розвитку комп’ютерних технологій та стрімкого вдосконалення всієї індустрії віртуальних розваг. І якщо доросла людина сама свідома власного вибору, то для дітей спокуса віртуального світу іноді може виявитися сильнішою за їхні свідомі вольові зусилля, а для декого навіть руйнівною. Недарма ж бо в Нідерландах відкрито першу клініку з реабілітації осіб, які потрапили в залежність від віртуальних комп’ютерних ігор. Щоб не відкривати подібних клінік в Україні, можливо, варто вжити більш рішучих превентивних адміністративних заходів: звичайно, якщо ще не запізно.
