Місяць у полоні. В Донецьку

Додому повернулися вісім із дев'яти полонених бійців "Горині". Лікаря Андрія Юрчука сепаратисти досі не відпустили. Хлопці зараз намагаються жартувати, згадуючи місяць полону. Насправді ж хочуть все це якнайшвидше забути. Бо навіть повірити, що це могло відбуватися в Україні і в наш час, важко. Четверо бійців зараз проходять лікування та реабілітацію у Рівному у військовому госпіталі. З ними й зустрівся кореспондент "РВ".

"Горинівці" опинилися у засідці сепаратистів 21 та 22 серпня, коли намагалися врятувати двох побратимів, що залишилися на Савур-могилі. Пригадує ті події 31-річний Юрій з Рівного: — На Савур-могилі залишилося двоє наших, які не пішли звідти під час загального відступу. Їх залишили нібито для того, щоб перекривати "арткоректировщиків". Хоча артилерія звідти відійшла ще 20 серпня. Коли нас відправляли, то сказали, що у Петрівську стоїть наша протитанкова частина і ще нібито спецназ. Як потім виявилося, у Петрівську не було нікого, окрім розбитої техніки. А спецназівці, про яких нам говорили, доїхавши напередодні ввечері до першого блокпоста і побачивши, що він порожній, розвернулися і поїхали назад. Ми вирушили в дорогу трьома автомобілями, серед яких і авто меддопомоги Червоного Хреста з лікарями. Дорога, на якій нас спіймали у засідку, з обох боків оточена підвищеннями. Зліва раніше стояв наш блокпост. Далі дорога розходилася: направо було село Петрівське, через яке ми мали їхати до Савур-могили, наліво — село Мануйлівка, де стояв блокпост сепаратистів, про який ми не знали. Командири, відправляючи нас, сказали, що територія контролюється українцями. Тому коли побачили перед собою людей у формі спецназу, які перегородили дорогу, були впевнені — свої. Дивилися в оптичний приціл, але розібрати, українці чи сепаратисти попереду, не могли. Зрозуміли, що потрапили в пастку, лише тоді, коли сепаратисти підбігли до авто і… заговорили по-чеченськи. Змусили усіх лягти на землю і здати зброю. Валерію ні з того ні з сього зламали щелепу, а мені по голові прикладом стукнули так, що на деякий час знепритомнів. Отямився лише після того, як мене почали штурхати — і побіг доганяти колону, яку повели до блокпоста Мануйлівки. Поки чекали машину, били. Мене змушували з'їсти синьо-жовтий прапор. Гумовий. Сказав, що їсти не буду, — отримав удар у груди. Жовтим бусом відвезли у Сніжне. Там нас знову били, а до того ще й роздягли — у кого берці, у кого форму новішу забрали. Звідти вже завезли у Донецьк. Там нас зустрів їхній якийсь нібито міністр, бородатий. І до нас так українською: "Ну що, хлопці, довоювалися?". А ми стояли і мовчали. Нас тоді ще російське телебачення знімало, тож сепаратисти, аби показати, які вони хороші, одягли нас. Тараса — у російську форму. Зараз можу сказати, що засідку організували настільки грамотно, що навіть якби хотів підірватися гранатою, не встиг би. Про те, що хтось зрадив, не думаємо. За кілька днів до того у нас на цьому місці був спостережний блокпост. Я з нього бачив, коли їхала колона за 10-15 кілометрів. Якщо хороша оптика, порахувати, скільки людей їде, неважко. Тож сепаратисти могли за годину знати, що ми їдемо. Єдине, що цікавить: невже начальник штабу 8-го корпусу не знав, що у цій місцевості уже не наші війська? Юрій додає, що у той момент, коли випустив з рук автомат, вирішив, що помер, — розпрощався із життям, бо до останнього не вірив, що їх відпустять живими.

Місяць — на полицях з архівними справами

Полонених у Донецьку сепаратисти тримали у приміщенні СБУ на вулиці Щорса, 62. Спершу "горинівців" відправили у підвал. У тісному приміщенні було 24 людини. Спали на піддонах, встелених папером. У туалет виводили двічі на день. Вентиляцію вмикали на годину зранку та увечері. У приміщенні було понад 30 градусів, а пити не давали. Серед людей, яких утримували у підвалі, були й цивільні. Бо у Донецьку потрапити у в'язниці сепаратистів можна було навіть за смартфон — власників підозрювали у тому, що вони коректують вогонь української артилерії. "Горинівці" у підвалі пробули кілька днів — потім їх перевели на перший поверх, в архів. А перед тим воякам дозволили зателефонувати додому. Згодом декому з рідні телефонували самі. Наприклад, дзвінок від сепаратистів отримала теща Юрія — вона почула від них, що зять приїде у цинковій труні. — Загалом погроз ми чули багато, - розповідає Юрій. — У мене на шиї був шарф, "арафатка". Сепаратисти подумали спочатку, що я — спецназівець. Один сказав, що мені більше не жити (насправді слово було далеко не літературним). Чеченці лякають — голову відріжемо, шкіру знімемо з живого. Нас тільки спершу били, потім уже не чіпали. У приміщенні архіву вояки спали на триярусних стелажах — просто на архівних справах. Годували двічі на день — у невеличку чашку насипали перлову кашу або геркулес. До туалету водили кожні шість годин. Рухатися практично не було змоги, адже у кімнаті було 145 людей. Архівні полиці вояки позсували по дві, аби на них могло вміститися більше людей. Розповідають, що на таких подвійних полицях лежало по 36 вояків. Водою полонені забезпечували себе самі — набирали у пляшки з умивальника, коли поверталися з туалету. Порівняно з підвалом, у приміщенні архіву дихалося вільніше — вікна, щоправда, заґратовані, бійці могли відчиняти. Серед 145 полонених, які були разом з "горинівцями", 30 були тяжкохворими та пораненими. Про них дбав рівненський лікар Андрій Юрчук. "Горинівці" розповідають, що лікарю вдавалося роздобувати для українців ліків, проте медичної допомоги від сепаратистів не було. Спершу дозволили Андрієві скласти список тих, кого потрібно відправити у лікарню. Але з 30-х забрали лише дев'ятьох. — Дуже шкода було військового з Івано-Франківська, — розповідає 34-річний Ігор. — У нього була поранена нога. Сепаратисти наклали йому гіпс, навіть не вийнявши кулю. Спершу його мали звільнити разом із першою групою, яку обмінювали. Вже посадили в автобус, а потім сказали, що один зайвий — і вивели саме його. Правда, він таки потрапив на волю — з іншою групою, яку звільняли через тиждень. З деяких бійців сепаратисти знущалися особливо довго. Так, одному артилеристові, який був байкером, обмотали голову прапором України і приліпили пластиром, щодня викликали його, принижували і били. Знущалися так з тиждень, поки нові жертви не з'явилися. Рівняни розповідають, що їм ще пощастило. Вони у полон потрапили групою, зайняли в архіві третю полицю і вечорами могли спілкуватися, підтримувати один одного. Особливо Ігор із Дубна, розповідають, не давав впасти духом — у чоловіка на всі випадки знаходилися жарти. Морально важче було тим, хто потрапляв у полон сам.

Парад "ганьби" у Донецьку

— Порошенко обіцяв, що до Дня незалежності проведе парад Збройних сил України в Донецьку… От і провели, — з сумом зазначає Юрій. — Я потім усвідомив, що нас тому й залишили у живих, що сепаратистам потрібні були полонені на цей парад... — Нас у той день розбудили дуже рано, — додає Ігор. - Завели в їдальню. Нагодували так, як ніколи раніше: перше, друге, третє. Ми спершу подумали, що це перед смертю так. Ну, як останнє бажання. Проте потім повантажили в автобус і повезли на той парад. Було нас 55. Ішли метрів 300-350. — Коли так годували, вочевидь, хотіли повторити історію, — додає Юрій. — Під час параду німецьких полонених у 1945 році німців теж спершу не годували нормально, а потім дали вдосталь їжі — у них діарея почалася якраз на параді. Вочевидь, сепаратисти хотіли, щоб ми теж цей сором перенесли, але не розрахували, що вояки української армії і цвяхи перетравлять. Парадом українські солдати ішли з опущеними головами. Розповідають, що не піднімали очі, аби в обличчя не влучили пляшки, помідори та яйця, які кидали місцеві. "Увесь набір на піцу опинився на нас", — каже 25-річний Тарас. Щоправда, рівняни впевнені, що на парад люди прийшли лише тому, що сепаратисти або змусили, або підкупили. Кажуть, охорона сепаратистів була невеликою, тож якби донеччани справді були такими розлюченими, а не грали на російські телекамери, вони легко би побили українських полонених. — Але мені таки дісталося, — розповідає Леонід. — На параді до мене наблизився з натовпу якийсь чоловік. Спершу плюнув на мене, а потім кастетом по нирках дав. Більше я йти не зміг — ноги відмовили. Хлопці мусили нести. Намучився потім. Знеболювального не давали. Зараз вже хоч ходити можу, лікуюся у госпіталі.

Думали на розстріл. Ні — додому

Про те, що їх відпускають, зрозуміли лише тоді, коли побачили вояків з українською символікою. Сепаратисти при цьому нічого не говорили. Ігоря та кількох "горинівців" звільнили на тиждень раніше, ніж інших. Чоловік розповідає, що їх завантажили у бус для обміну прямо з туалету. Вояки навіть боялися, чи не на розстріл везуть. — Коли я побачив солдата з нашитим українським прапором, мало не кинувся обнімати, - ділиться Юрій, якого звільнили пізніше. - А він так усміхався і казав, що вже все добре. Хлопців повернули, не віддавши відібрані речі та документи. Одягнули бійців переважно у те, що дали волонтери. Взагалі у бійців до волонтерів найтепліше ставлення, без вагань додають, що якби не вони, довелося б ходити босим і у подертій формі. — Форма, яку видали з військкомату, розлізлася після першого прання. Берці порвалися за кілька днів — хлопці ноги покалічили, - розповідає Юрій. - Якщо подумати, то держава нам дала лише автомати, котелок, алюмінієву кружку. Усім іншим забезпечили волонтери. Аптечки нам дали такі, що я сам би міг надати якісну меддопомогу пораненому. А держава дала лише джгут та матеріал для перев'язок. Полонені розповідають, що за час, проведений у Донецьку, з місцевими практично не спілкувалися. Намагалися в охоронців розпитати про новини, але щоразу жалкували. — Вони впевнені, що у нас тут "Правий сектор" захопив владу, — розповідає Ігор. - Місцеві в більшості до нас вороже налаштовані. Хлопці розповідали, як у полон потрапили просто з "іловайського котла". Коли вибиралися з оточення, зупинилося авто місцевого. Чоловік заговорив по-українськи, сказав, що родом з Рівненщини, пообіцяв довезти до першого українського блокпоста. Довіз. До сепаратистів. І сказав: "Забирайте". — Загалом місцеві усміхаються усім, в кого в руках автомат, — додає Юрій. — Здається, їм все одно тепер хто буде. Головне, аби мир настав. Чули й про такі випадки: люди приходили, питали, чим допомогти, а потім коректували вогонь сепаратистів. Розповідають хлопці, що тим, хто потрапляв у полон до російських військових, щастило. До полонених росіяни ставилися з більшою повагою, краще годували, ділилися цигарками. Найгірше було тим, хто опинявся у руках чеченців. — Нас допитували ГРУшники, — розповідає Ігор. — Нічого особливого не запитували. Лише як звати, в якій військовій частині були. Ставилися ввічливо. Нашому прапорщику навіть показали на карті, де є братські могили українських солдатів, про які українська армія не знає. Сказали, що війна все одно рано чи пізно закінчиться, то щоб могли показати рідним принаймні.

Після полону

"Горинівцям" дозволили відпочити 15 днів. Потім, обіцяють, дадуть місячну відпустку. Поки що вони щодня у госпіталі. Дехто змушений лікуватися, як-от Леонід та Юрій після контузії голови. Інші проходять відновлювальні процедури. І усі штурмують військкомат. Хотіли оформити пільги учасників бойових дій — військові комісари не знають, що для цього потрібно. Добиваються також, щоб їм таки виплатили гроші за той місяць, що вони провели в полоні. З допомогою юристів також визначають зараз, хто вони: полонені чи заручники, бо ж офіційної війни в Україні не оголосили. — Ми виконували навіть більше функцій, ніж мали б, — розповідає Юрій. — Охороняли склади переважно, але близько до передової. Не раз потрапляли під обстріл з тяжкої зброї. А у нас — лише автомати. Ними, до слова, не доводилося часто користуватися. Переважно прострілювали кущі, аби пересвідчитися, чи немає там засідки. Чи повернуться на війну — говорять неохоче. Кажуть: буде наказ — підуть. Юрій зізнається, що за кілька днів вдома у нього почався так званий луганський синдром, коли хочеться назад на схід, до побратимів, які там залишилися. Сьогодні вони усі намагаються допомогти визволити останнього "горинівця" — лікаря. Сподіваються, що деяких нинішніх командирів українських Збройних сил змінять. І погоджуються з тим, що "Горинь" потрібно повернути на Рівненщину.