Традиційне для музеїв правило «руками не чіпати» для музею народної іграшки, що знаходиться в школі №19 Рівного, не актуальне. Адже тут під час перерв між уроками — справжнісінький ігровий зал: експонати диркотять, свистять, торохтять у руках у школярів. І це цілком нормально, вважає організатор музею Вікторія Кисиленко, адже такий шум свідчить, що музей дійсно діє.
Працювати в школу №19 майстер народної творчості Вікторія Кисиленко прийшла три роки тому. Помітивши оригінальні роботи майстрині на алеї творчості за міським кінотеатром, завуч школи з позакласної роботи Віра Опанасюк запросила її вести шкільний гурток. Вікторія Кисиленко, яка на той час уже чотири роки була на пенсії, на пропозицію погодилася, оскільки синів (а їх у жінки двоє) народне мистецтво не особливо цікавило, а комусь хотілося передати свої знання. Адже жінка, колишня мешканка Луганщини і музикант за освітою, працюючи методистом з образотворчого мистецтва та фото в будинку самодіяльної творчості профспілок на Рівенщині, ще в молодості зацікавилась народним мистецтвом нашого регіону. І саме тут захопилася флористикою, виготовленням народної ляльки. Ляльки з тіпаного льону та роботи з флористики Вікторії Кисиленко брали участь не в одній виставці держави. Вони також зберігаються в колекціях багатьох колекціонерів світу. Шкільний гурток флористики, яким охоче погодилася керувати Вікторія Кисиленко, займався не тільки складанням букетів та ікебан. Вікторія Кисиленко навчала школярів усьому, що вміла сама: робити витинанки, панно з природних матеріалів, народні іграшки, малювати писанки, обплітати льоном пляшки тощо. Поступово кількість дитячих робіт зростала, а оскільки п.Вікторія спілкувалася з багатьма іншими народними майстрами і вони часто дарували їй різноманітні саморобні іграшки, з усіх цих предметів вона вирішила створити музей. У школі цю ідею підтримали, і місяць тому тут з’явився перший у Рівному музей народної іграшки. У ньому зібрано найрізноманітніші експонати: паперові витинанки у вигляді ангелів та птахів, народні іграшки з дерева з досить цікавими назвами: деркач, диркало, торохкало, дріботун. Є тут поліські ляльки з льону, які нічим не відрізняються від тих, якими колись гралися ще наші бабусі-прабабусі. Цікаві також вироби з соломи: маленькі брилики, птахи, виплетений з соломи коник. Школярі люблять бавитися у своєму музеї й глиняними свистульками, дзвониками-оберегами, трипільською глиняною лялькою. А писанкове дерево у приміщенні музею привертає увагу кожного відвідувача. Ще серед цікавих експонатів — весняні полтавські пряники, обплетені льоном пляшки, саморобний вертеп, панно з квітів та картини з природних матеріалів. — Школярі розпитують у своїх бабусь у селі, як колись прикрашали хату, — розповідає п. Кисиленко. — А потім доповнюють інтер’єр нашого музею. Так, уже з ініціативи учнів на стінах тут з’явилися віночки з колосків, льону, квітів. Робота в гуртку флористики допомагає не лише дізнатися щось нове, а й розвиває естетичні почуття, спостережливість. І вже діти помічають красу травинки, камінчика, черепашки, не пропускають жодної виставки, яка проводиться в місті. До речі, жоден експонат, незважаючи на те, що їх можна брати руками, школярі не зламали. Адже вони один одного застерігають: «Це робив мій друг, не ламай!». А один хлопчик, розбишака страшенний, дуже пишається тим, що його композиція «Акваріум» прикрасила стіну музею. Всім своїм знайомим показує її. У шкільному музеї народної іграшки все поставлено на наукову основу. Допомагає у цьому заввідділом етнографії обласного краєзнавчого музею Алла Українець. Саме з її допомогою біля кожного експоната з’явилася розповідь про нього та література відповідного профілю. Вікторія Кисиленко також радиться з пані Аллою щодо необхідності появи в музеї того чи іншого предмета. Адже їхній музей, говорить вона, не статичний, і експозиції у ньому час від часу змінюватимуться. До речі, музейна краса шириться і по всій школі: тут прикрашено роботами з флористики їдальню, коридори.
