Після аварії на ЧАЕС 339 сіл північної частини Рівненщини віднесли до зони радіоактивного забруднення. Але поліщуки, здебільшого, із зони не поїхали. А ті, хто спробував пошукати більш безпечного життя деінде, повертаються у села, які тепер науковці називають "відносно чистими", і народжують дітей, традиційно багато.
Петро Степанюк, заступник начальника відділу інженерно-технічних заходів та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи головного управління з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення: — Упродовж 27 років після Чорнобильської катастрофи Рівненщина залишається однією із найбільш постраждалих. Зі 198 населених пунктів України, територія яких радіоактивно забруднена, 84 — у нас. Проте це не 339, як було спочатку. Зменшення кількості радіоактивно забруднених територій відбулося і через природні процеси розпаду радіонуклідів, і завдяки реабілітаційним роботам. Зокрема, рівень радіаційного забруднення визначається за кількістю беккерелів у молоці. Аби їх було менше, корів годували мінерально-сольовими брикетами з радіопротекторними властивостями. Окрім того, переорювали і вапнували ґрунти, засівали культурні пасовища. На жаль, за останні роки кількість таких робіт зменшилася через брак фінансування. А на Рівненщині все ще є 25 критично забруднених сіл. Найбільше у Зарічненському та Рокитнівському районах — 8 та 9 відповідно. Найзабрудненішими є Старе Село та Дроздинь на Рокитнівщині. Рівень радіації там перевищує норму у 5-6 разів. 17 сіл на Рівненщині досі у списку тих, що підлягають добровільному відселенню людей. До другої зони забруднення на початку 90-х належало три села Дубровицького району: Великі Озера, Будимля та Великий Черемель. Селян з них мали повністю виселити. Проте цього так і не зробили. Будимля до сьогодні має критичний рівень радіації і входить до другої зони. В інших двох селах рівень забруднення зменшився. Окрім того, вони перейшли до ІІІ зони забруднення. За власним бажанням. Держава обіцяла їм за це матеріальну допомогу, покращення соціальних умов. Проте обіцянки так і не були виконані. Причиною, чому деякі території очищуються швидше, ніж інші, є, зокрема, їхній природний стан. Так, найпроблемнішою є Рокитнівщина, де радіаційне забруднення у 4 рази перевищує норму. Через лісистість і заболоченість району там не можна було провести необхідних заходів, зокрема, переорати землю. Нині це ускладнює ще й те, що землі розпайовані і держава переорати їх не може, щоб засіяти культурними пасовищами. Окрім того, багато радіонуклідів накопичують гриби та ягоди, особливо засушені. А люди, які там живуть, їх постійно їдять. Проте з кожним роком рівень радіації все ж падає. Більшість сіл північних районів уже придатні для нормального життя. Володимир Кухар, заступник головного лікаря Рівненського обласного спеціалізованого диспансеру радіаційного захисту населення: — На території Рівненської області на обліку в лікувально-профілактичних закладах перебуває понад 388 тисяч осіб, які мають статус постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС. 96% цих людей і досі проживають в радіаційно забруднених районах. Найбільше — у Сарненському районі. Рівень захворюваності серед потерпілих від аварії на ЧАЕС щороку зростає. Якщо порівнювати із 1994 роком, то кількість хворих збільшилася удвічі. Найвищі показники у Березнівському, Сарненському та Дубровицькому районах. У дорослих переважають онкозахворювання, хвороби системи кровообігу та нервової системи. У дітей — вроджені аномалії, пухлини та хвороби ендокринної системи. З кожним роком у структурі захворювань зростає кількість онкологічних. У дітей — різке зростання вроджених аномалій — до 76%, порівняно з 1996 роком. Найбільше людей помирає від онкологічних хвороб, хвороб системи кровообігу та нервової системи. За 1994-2012 роки значно зріс показник смертності як у дітей, так і серед дорослого населення. 51% людей, потерпілих від аварії на ЧАЕС в області, визнано інвалідами. Серед ліквідаторів — 72%. Микола Соловець, заступник голови Старосільської сільської ради Рокитнівського району: — Наші села — найбільш забруднені в області. І ніякого покращення немає. Люди з сіл не виїхали. Не захотіли. Навпаки, зараз ще й повертається багато тих, хто переїхав колись працювати у колгоспи інших районів. Роботи там немає. Нікому вони там не потрібні. А у нас принаймні можна заробити, збираючи у лісі ягоди та гриби. Молодь наша нікуди не виїжджає, бо до Рокитного далеко, а деінде все одно не ждуть. І з кожним роком населення у нас стає більше, чимало багатодітних сімей маємо. В деяких — по 15 дітей. От у минулому році народилося 201 немовля. А померло у селі 35 людей. Ми вже звикли до нашого статусу. До всього призвичаїлися. Михайло Рябий, голова Великоозерянської сільської ради Дубровицького району: — Нас спочатку віднесли до другої зони. У 90-х з села виїхало 1700 людей, більшість — у Млинівський район. А потім нам запропонували добровільно перейти до III зони, обіцяли інфраструктуру розбудувати, робочі місця створити. Врешті-решт побудували-таки амбулаторію та школу. Амбулаторія за два мільйони гривень є, а лікаря немає. Бо ж ніхто на півтори тисячі їхати працювати не хоче. І немає навіть до кого звернутися по медичну допомогу. Рідко хто їде до Рівного чи навіть до Дубровиці на обстеження. Люди вмирають. А від чого — навіть ніхто не знає. Рівень забруднення таки знизився. Але ж зараз вже коштів не виділяють ні на перезалуження, ні на комбікорми для худоби. Думаю, радіонуклідів через це побільшає. Але люди потрохи до нас повертатися стали. Живемо ми ж тепер при капіталізмі, а при ньому за тебе ніхто думати не буде. От і вертаються, аби у лісі, на землі працювати. Нині на території сільської ради 1600 людей живе. Не скажу, що дуже добре. Хворіють часто. Народжуваність з кожним роком падає, а смертей все більше. Та й незважаючи навіть на статус чорнобильців, великих пільг не маємо. Безкоштовних рецептів уже й не пам'ятаю, коли хто отримував. А 20 дітей із нашого села Шахи щодня і в мороз, і в дощ мусять по 10 кілометрів в одну сторону пішки ходити. До школи. Бо автобуса, хоч ми і "чорнобильці", так і не дали на школу.
